Знайомі відмовляються їхати. Під різними приводами. У когось батьки, яких не кинеш, у когось господарство, за яке страшно. Хтось говорить, що не має коштів. Хтось нічого не говорить, лишається без пояснень - просто тому, що лишається. У когось принципи, в когось страх. В їхніх містах уже йдуть бойові дії. Гине мирне населення. Від чиїх саме рук – вони не пишуть. Намагаються в своїх листах не вдаватися до звинувачень. Навіть ті, хто знаходиться, умовно кажучи, "по той бік", говорять про обстріли "ополченцями" (серед яких, знову ж таки, далеко не всі місцеві) житлових кварталів. Хоча, звісно ж, якогось особливого прозріння в них немає. Та і яке може бути прозріння під артилерійським обстрілом?

Є загальне відчуття того, що вони потрапили до пастки, відчуття ідіотичності й несправедливості всієї цієї ситуації, несправедливості, з якої випливає безнадійність та безперспективність. Можливо, тому вони й не вдаються до звинувачень. Пишуть про те, що ніяк не можуть звикнути до нових обставин – ось щойно не було зв´язку, ось тепер є можливість написати, до війни важко звикнути, особливо – коли не береш у ній участі. Приїжджайте, пишу я їм, поживіть у мене хоча б якийсь час, хай там усе заспокоїться.

Проте вони відмовляються, лишаються на місці, в зоні обстрілу, набувають нового досвіду, нових розчарувань, нового відчаю. Зрозуміло, що для них нічого не заспокоїться з завершенням, умовно кажучи, "активної фази", мало що зміниться з припиненням вогню. Адже війна, особливо для того, хто не брав до рук зброї, не завершується з капітуляцією однієї зі сторін збройного конфлікту. Все одно лишаються образа, злість, зневага, недовіра. Лишаються відчуття безпорадності та потреба справедливості. Лишаються страхи.

Не знаю, чи лишається надія. Добре було б, якби лишалася. І потреба справедливості теж – добре, коли вона лишається, добре, якщо мінометами не вибивається віра в її неминучість.
Не знаю, що відбувається з їхньою вірою. Можливо, вона в них твердне й укорінюється, можливо, саме завдяки їй вони й лишаються сьогодні в своїх підвалах, ночують у ваннах. Можливо, навпаки – віра залишає їх першою, і на її місці легко з´являється, скажімо, фатальність. Хто знає. Особистий досвід саме тому й має таку вагу, що його неможливо зрозуміти, не переживши. Саме тому від певного досвіду краще просто відмовитись. Якщо, звісно, є така можливість.

Що в такому випадку їм відписувати? Писати, мовляв, тримайтеся, бережіть себе? Очевидно. Хоча так само очевидно, що в цьому випадку від них мало що залежить. Говорити, що все буде добре? Не певен, що все може бути добре, після того, як усе було погано. Щось пояснювати, в чомусь переконувати, до чогось закликати? До чого можна закликати людину, яка ночує у ванній? До спокою, до терпеливості? Гадаю, людині, здатній годинами ховатись у ванній від випадкових осколків, терпеливості не бракує. Спокою – можливо, але не терпеливості. Чого їм ще може бракувати? Інформації? Але за останні місяці хороших новин для них просто немає.

Ось і лишається писати якісь загальні фрази, в кожному листі перепитуючи, чи все з ними гаразд, і розуміючи, що доки вони відписують, доти з ними все не аж настільки погано. Лишається писати хоча б для того, щоби не так за них хвилюватись, адже якщо вони відповідають, значить вони живі, здорові, а отже можна хоча б ненадовго розслабитись. Навіть не зрозуміло, кому це все більше потрібно.

Не знаю, що вони в майбутньому будуть робити з усім цим своїм досвідом, з усім пережитим, побаченим і відчутим. Зуміють забути? Зможуть переосмислити? Спробують усім цим поділитися? В цьому останньому я не сумніваюсь. Певно, що вони захочуть висловитись, безперечно – їм усім буде що сказати, поза сумнівом – вони вже сьогодні подумки говорять із однодумцями та опонентами, щось стверджуючи, на щось указуючи, від чогось застерігаючи. Добре, думаю я, хай так. Хай так і станеться. Головне – щоби вони знайшли потрібні слова. Себто, головне – щоби вони вижили.