Побачив новину про Донецький краєзнавчий музей. Пишуть, що постраждав під час нічного бомбардування. Хтось повідомляє про обваленні перекриття та частину будівлі, що провалилась до підвальних приміщень. Очевидці уточнюють, що постраждали "зал природи, малий виставковий зал та зал етнографії". Здавалося б, із Донбасу давно немає добрих новин. Та й музей, здавалося б, не найважливіше. Головне, щоби ніхто не загинув, наскільки це сьогодні там узагалі можливо.

Просто цей випадок, із музеєм, показовий якийсь, чи що – ніби ж нікому не заважав (ну, кому він потрібен, аби спеціально його розстрілювати, хто таким чином вирішив переписати історію, вірніше – позбутись її?), і про знаходження там чиїхось позицій не згадувалось, а ось раптом виявляється, що жодної різниці – є позиції, немає позицій: все вирішує випадок, і вирішує, на жаль, не кращим чином. Під час попередньої війни, між іншим, цьому музею теж дісталось, фонди було знищено. Війни загалом мало чим між собою різняться.

Востаннє був там минулої осені. Пам´ятаю, як екскурсовод із неприхованою гордістю говорила, що на Донбасі в тих чи інших обсягах присутні всі (всі!) можливі корисні копалини. Це приємно було чути. Особливо приємно було, як саме вона це говорила – зі стриманим захватом. Мені загалом завжди подобалось, як місцеві ставляться до своєї землі – зі стриманим захватом. Чому зі стриманим? Ну, зрозуміло – специфічний регіон, свої проблеми, своя історія, свої особливості. Але все одно – любити все це можна хоча б за природні копалини.

Ще пам´ятаю в одному із залів (можливо, саме в малому виставковому?) фантастичний макет старої Юзівки – з комбінатом, з акуратними будиночками для інженерів, з бараками та цехами: макет міста-мрії, міста, яке мало втілювати фінансові та соціальні амбіції тих, хто зважився стати його мешканцем, міста, мешканці якого з гордістю могли ходити до свого краєзнавчого музею. Хоча, чи ходили? Зовсім у цьому не певен.

Підозрюю, що коли ця війна закінчиться, до музею ще довго ні в кого не будуть доходити руки. Про музеї в нас і за мирного часу не надто дбають, а що вже говорити про місто, яке пережило справжні обстріли. Місту потрібне світло, потрібна вода, місту потрібен хліб, потрібна робота. Потрібні лікарні, потрібні школи. Магазини, кінотеатри, стадіони. Та будь-що. Лише не музеї. Це вже напевно. Музеї все-таки працюють із такою зникомою матерією, як історія, а про історію зазвичай згадують в останню чергу. Чи взагалі не згадують – доки вона сама про себе не нагадає.

Я ось пишу ""коли закінчиться ця війна". Ми всі, від початку, пишемо про її можливе та бажане завершення, розмірковуючи – що робити, коли вона скінчиться, за що передусім братися, від чого відмовлятися. Натомість, намагаємось не говорити "як саме вона закінчиться", що в результаті цього всього там залишиться, і, відповідно – чого там напевне вже не буде.

Зрозуміло – мало хто звертає увагу на зруйновані будинки, коли щодня доводиться чути про загиблих військових та цивільних співгромадян, коли щодня з´являються фото й імена тих, кого забирає ця війна. Підірвані мости й знищені вокзали в цьому випадку виглядають тлом, на якому минає криваве літо. Про знищені будинки все ж говорять люди, які вижили, ті, хто може свідчити. Головне, що вони живі, думаєш при цьому. А будинки можна відновити. Незалежно від того, коли і як завершиться ця війна.

Мова новин суха й канцелярська. Камера вихоплює спалену техніку, розбиті під´їзди. Хтось щось коментує, хтось щось пояснює. Все це на тлі несамовитої густої зелені, шаленого східного літа. В повітрі все ще багато сонця. В землі все ще багато природних копалин.