Напівміфічний Шумер — країна біженців із зони всесвітнього Потопу. Різномовнокультурні втікачі з усіх усюдів об’єдналися були в одну державу, але все скінчилося кепсько: нездатність чути Іншого завершилася падінням Вавилонської вежі. Місцина, де все те коїлося, зветься Месопотамія.

Роман-притча Сергія Жадана «Месопотамія» (Х.: Клуб сімейного дозвілля) — про Інших серед нас. Про імовірність асиміляції. І про невідворотність українського Вавилона, коли цього не станеться. Казенною мовою — про головну проблему державотворення. В цьому й дивина: декларативно аполітичний автор виявляється одним із найсоціальніших письменників — без жодної публіцистичної риторики.

У другій сьогорічній Жадановій книжці, поетичній збірці «30 доказів існування Бога (і 29 заперечень)», є цікава післямова Інни Булкіної, де вона пише, що всі його твори — це «духовні гімни переселенців… Безпосереднє переживання біблійної історії, перекладання її з книжкової мови на мову вулиці». Дуже точне спостереження, якщо не сприймати його за умоглядну конструкцію, за метафору — а в буквальному сенсі. Біблія таки віддзеркалює себе в кожній долі. Навіть коли та загубилася у міському придонному намулі. Саме там уже двадцять років відбувається гуманітарна місія Жадана — бо там «наші серця, як підводні міни, стоять в глибині».

Жаданові переселенці — не у просторі, а в часі. Їхній час раптом відступив «наче море, у східному напрямку, швидко віддаляючись і залишаючи по собі сонце повільного помирання» («Гімн демократичної молоді»). Чому так сталося? Саме покоління С. Жадана «не встигло» подорослішати, коли розпався Радянський Союз, — там зостався, ґвалтовно обірваний, їхній золотий вік дитинства і юності. Те покоління так і лишилося інфантильним — то не оцінка, а діагноз: до інфікованої патерналізмом свідомості ще не ввійшов вірус політичного сумніву, тож і не було стимулу мінятися/пристосовуватися. Навіщо, коли й далі «тут усе взагалі було під боком: пологовий будинок, дитячий садок, музична школа, військкомат, магазини, аптеки, лікарні, цвинтарі».

Діти отого патерналізму — наскрізні персонажі С. Жадана. Здебільшого вони й не міняються. Іще 2004-го письменник охарактеризував типового позитивного героя цього присмеркового анклаву: «Хороший хлопець, рідкісної душі похуїст» («Депеш Мод»). Відтоді мало що змінилося: у «Месопотамії» «Паша накульгував, мав травму після занять мотоспортом. У сенсі розбився колись на краденому скутері». Ніхто й надалі ні про що не замислюється, живуть за інерцією: «Рахував до ранку метеорити. Нарахував два». У збірці оповідань «Письменники про футбол» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011) С. Жадан говорить вустами одного з: «Мені двадцять п’ять. Два роки я сиджу без роботи. Рік як я її не шукаю». І ніби продовжує у «Месопотамії»: «Мотивація в цьому випадку — не головне, головне — святковий настрій». Настрій, зазвичай, підтримується пиятикою («гублячи душі зеленими слізьми алкоголю»). Відтак пише С. Жадан у згаданій книжці «Письменники про футбол», «крім наших звичок, фобій і залежностей у нас немає нічого справжнього й нічого вартісного… У нас немає нічого, крім наших викривлених уявлень про те, що б у нас, у принципі, мало бути… Ми самі витворюємо собі ці химери, й починаємо в них вірити, оскільки йдеться нам не так про реальність цих химер, як про реальність віри».

Отже, про (не)можливість соціально-психологічних змін цього загубленого покоління: «Найбільше змінився, мабуть, Сем. Я маю на увазі його новий тренувальний костюм». Ця поблажлива інтонація уводить в оману навіть доцентів: «Стьоб» над імперською радянською міфологемою у його прозі прочитується не як реконструкція, а як прихована реінкарнація, що веде до міфологізації… Персонажі… і сам автор… орієнтовані на чуже й відкидання свого», — пише літературознавець житомирського університету Олена Юрчук (У тіні імперії. Українська література у світлі постколоніальної теорії. — К.: Академія, 2013). Вона помиляється: суб’єкти Жаданової уваги не ті, кого розпад СРСР «позбавив віри, надії та партійного стажу» (Anarchy in the UKR), й вони від початку належали до андеґраундної опозиції («серця їхні поміж усіх тих дефолтів, поміж усіх тих економічних та соціальних катаклізмів, поміж смертю друзів та занепадом рок-н-ролу зупинялися й розмагнічувалися, мов старі плівки, з записаною на них музикою свободи і непокори» — цитата з оповідання С.Жадана у книжці «Історія України очима письменників», Х.: Фоліо, 2013).

Персонажі С.Жадана зорієнтовані виключно на своє (нехай і герметичне), а не чуже, «оазисне радянське», за висловом О. Юрчук. Інкримінувати цьому письменникові міфологізацію радянщини — блюзнірство. Як пише її колега, Жадан лише «актуалізує та каталізує» досі не відрефлектовану проблему Іншого (Ярослав Поліщук. РЕ-візії пам‘яті: літературна критика. — Луцьк: Твердиня, 2011). Бо Жаданові найбільше болить саме незворушна незмінність його покоління, яке застрягло між «радянською» дитячою безтурботністю і необхідністю (не забезпеченою наперед жодними навичками) протистояти небаченим досі викликам. І як можна ототожнювати автора з його персонажами, про яких ним писано так: «В них замість совісті — зябра… Вони все одно не слухають ні нас, ні тебе, їх ніщо не врятує, їх ніщо не гребе, знищуй їх, Господи… за те, що вони дивляться на власну смерть, мов глядачі!»

Сергій Жадан як оповідач — класичний приклад лиха з розуму: такий собі Чацкій вищого світу харківського міського напівдна («чим кращі книги ти читав, тим гірше спиш»). Йому вдалося вирватися із замкненого локально-традиційного кола лузерів (уже одне це означує сильну людину), але й далі його тягне «просто побути поміж людей, ідучи на ранковий запах коньяку». Не кажучи вже про те, що «не можна здавати своїх, які встряли в бій, і не можна вибачати чужих, які тебе б’ють». Це, власне, гамлетівська трагедія. Але саме в «Месопотамії» рідні йому «місцеві» вперше марковані, як чужі: «І молоді апостоли б’ються проти місцевих, себто проти чужих».

Чи має Сергій Жадан формулу виходу зі власної (а як тепер бачимо, зі всеукраїнської) — кризи? Так, має. Вона — суто картезіанська, як про те пише у книжці про Декарта сучасний філософ: «Він каже: не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх з собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні» (Мераб Мамардашвілі. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). В есеї С. Жадана у книжці «Жити — пити» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013) це сформульовано так: «Нас убиває лише наш страх, завжди й виключно — лише він». У «Месопотамії» — те саме: «З нами стається лише те, чого ми хотіли, або те, чого ми боялись. Питання лише, що переважить — бажання чи страх».

Сергій Жадан любить своїх персонажів попри те, що вони затруюють «цю пропащу країну, яка розпадається від отрути у власній крові». Він розуміє, що вони — жертви. Як сказав би Остап Бендер, коли б дожив до розпаду радянської імперії, — «жертви аборту». Проте любов автора до реальних земляків-однолітків зовсім не означає виписування їм індульгенцій. Він би, гадаю, цілком солідаризувався з думкою Оксани Забужко: «Бути жертвою — це не дає ніяких привілеїв, радше вписується в історію хвороби. Якщо ти хворий, треба не очікувати й вимагати дивідендів, а лікуватися» (Український палімпсест. — К.: Комора, 2014).

Роман «Месопотамія» — поки що краще з написаного С.Жаданом. Тут він знайшов рівновагу між оповіддю і меседжем. У багатосторінковому «Ворошиловграді» (2011) автор потрапив у пастку: розлогий сюжет чим далі більше набуває влади над письменником, диктуючи йому власну діалектику. «Ворошиловград» потягнув його у невластиве пояснення причинно-наслідкових «реалій» і загубився навіть у критичному дискурсі. Жаданові ж бо традиційний сюжетний розвиток взагалі невластивий. Попри те, що навіть його поезія — наскрізь «сюжетна». Насправді, усі ті поетичні «історії» — суть архетипні притчі, над якими він має, на відміну від роману, авторську владу. І саме дев’ять таких притч, що складають книжку «Месопотамія», утворюють роман — на кшталт одного з кращих творів Валерія Шевчука «Роман юрби» (К.: Пульсари, 2009). Шевчук проклав широку дорогу сучасній українській прозі під назвою «необароко». «Месопотамія» — помітний мандрівник цим шляхом.

Костянтин РОДИК