Подвір´ям лікарні снує багато людей – медпрацівники, хворі, ті, хто прийшов їх провідати. Хтось просто зрізає дорогу, виходячи попри білі цегляні корпуси на сусідню вуличку. Час від часу крізь браму заїздять автівки. Багато військових – хтось лікується, хтось їх відвідує. Мій старий дивиться на них із острахом: так і не звик до людей зі зброєю. До лікарні теж не звик, до речі. Помітно, як його тут усе напружує. Хоча ставляться до нього всі приязно – і медики, і військові.

Військові, ті взагалі до всіх приязно ставляться. Схоже, вони швидко облаштувались у цьому маленькому містечку на сході нашої з ними батьківщини, про яке, підозрюю, більшість із них раніше навіть не чула. Припускаю, що більшість із них сюди більше ніколи не повернеться. Солдати гуляють вулицями попід руку з місцевими дівчатами, ввечері місто западає в ранні осінні сутінки, сонце гостро пробивається з-за річки, золотячи дахи та згасаючи в мідній кроні великих дерев. Вечірній спокій містечка порушує хіба що чергова колона військової техніки, що прокочується у східному чи південному напрямку. Поза тим ніщо не вказує на те, що за кілька десятків кілометрів звідси йдуть обстріли. Просто з´явилось багато синьо-жовтих прапорів, забарикадували мінтовку, на околицях стоять блокпости.

Старий скаржиться на військових, говорить, минулої ночі вони пили, заважали спати. Проте говорить без зла, скаржиться більше для підтримки розмови. Оскільки клеїться розмова не надто – він потрапив до лікарні кілька днів тому, його ледве встигли довезти. Пощастило, за великим рахунком. Але шок не минув, і страх не минув, а настрашена людина не надто налаштована на щирість і відвертість. Я теж не розумію, що потрібно говорити людині, яку кілька днів тому врятували від смерті. Підтримую його, звісно, заспокоюю, намагаюся говорити переконливо.

Але довкола ходять військові, і від цього вся наша переконливість видається смішною та необов´язковою – так чи інакше все залежить від них, від їхнього фарту, від їхньої удачі, від їхньої мужності. Старий боїться їх, для нього вони – герої теленовин, він не звик спілкуватися з героями. Він звик відповідати за себе сам, звик тримати все під контролем. А тут раптом палата, і цілковита безпорадність, і залежність від лікарів, від ліків, від обставин. Він не звик залежати від обставин, він звик їх формувати.

Просто життя бере своє. Все змінюється. Тим більше тепер. Тим більше – тут: поруч із фронтом. Тож ми з ним говоримо ні про що, заспокоюємо одне одного, підбадьорюємо, підтримуємо, зовсім при цьому не бадьорячись, зовсім при цьому не заспокоюючись. Він не вміє хворіти, не вміє почуватися безпорадним. Його це пригнічує більше за будь-які проблеми зі здоров´ям. Я сиджу поруч із ним, під високими червоними деревами, посеред міста, якого ніколи не зможу позбутися, до якого завжди буду повертатися, від якого просто не зможу відмовитися, що б тут не відбувалося, що б тут не коїлося.

Сиджу і думаю – наскільки ми взагалі маємо нині право на наші персональні переживання, на наші особисті біди? Зовсім поруч, за кілька кілометрів звідси, на базі сидять бійці, які регулярно беруть участь у справжніх боях, які за останній час втратили багатьох друзів та знайомих, які чудово розуміють, що можуть просто не дожити до кінця цієї чортової війни. Наскільки доречними за їхньої присутності є наші сімейні трагедії? Наскільки важливими є наші трагедії в той час, коли країна намагається виборсатись із крові та сліз?

Я не маю відповіді на ці питання. Я сиджу поруч зі своїм старим – колишнім членом партії, громадянином цієї країни, який ціле своє життя працював, не надто переймаючись ідеологією, не особливо переймаючись геополітикою, просто працюючи, оскільки від його праці користь була усім – і членам партії, і позапартійним. Сиджу й думаю, що з ними всіма відбувається – з місцевими, які раптом опинилися в центрі історії, посеред кривавого й болючого часового розламу, посеред віри й розпачу, посеред страху й надії, посеред радості й сліз.

Життя триває й надалі, життя не спинилося з війною. Життя не завершується, доки вони всі роблять свою, таку важливу й таку звичайну роботу – збирають урожай, ремонтують дороги, навчають дітей, торгують хлібом. Живуть у цій країні. Люблять її. Не відмовляються від неї. Відспівують тих, хто вже не повернеться. Лікують тих, кого ще можна врятувати.