Російські музичні оглядачі порівнюють його з благородним сенбернаром. Хоч як на мене, це стилістичний перебір і масло масляне: неблагородними сенбернари просто не бувають – така вже порода. Ну хіба що їм, російським оглядачам, учергове йдеться про демонстрацію своєї особливої здатності писати поверхово і в´їдливо. Чи не всі російські рецензії на нові західні платівки або фільми чомусь завжди носять відверто саркастичний характер. Мовляв, знаємо ми всіх цих кумирів. Щоразу, коли читаєш таку "аналітику", ловиш себе на нездоланному бажанні подивитися рецензентові в очі.

Гаразд, домовилися: повірмо на коротку мить злостивому російському оглядачеві. Роберт Плант – "благородний сенбернар" і "зістарілий" голос гурту Led Zeppelin, через якого, власне кажучи, він, гурт, ніяк не збереться знову на черговий реюніон, щоб нарешті потішити кволих пострадянських фанів. Незрозуміло тільки, хто такий сам оглядач – у зоологічному сенсі. Боюся навіть висловлювати свої припущення.

Росія – країна тролів, і в ній завжди намагаються применшити все видатне й велике, якщо воно неросійського походження. Такий от інфантилізм – люто зацьковувати власних кумирів дитинства. Або запроторювати до в´язниці за саму лише сміливість говорити вголос правду. Зате виправдовувати найзапекліших злочинців, ще й усіляко захоплюватися ними та брати з них приклад.

Тож коли в Росії про новий альбом Планта пишуть "пластинка с труднопроизносимым названием", стає ясніше ясного: це діагноз.

У мене натомість інша хвороба – в усьому чудовому, блискучому й геніальному шукати українські витоки. І тут, слід визнати, я безнадійний. Альбом Роберта Планта Lullaby And… The Ceaseless Roar здається мені дуже українським. І це не тільки завдяки мотиву колискової, що дав йому назву, але й завдяки невимовно щедрому багатоголоссю етнічних інструментів. Ледь не в кожній композиції мені вчувається як не ліра чи кобза, то бандура. Хоч насправді там звучать бендіри. Африканські колоґо і рітті замінили мені шумотіння карпатських потоків, а банджо взяло за душу не гірше за весільні скрипку й цимбали.

До речі, про них. Не так давно я вичитав, що колись існував звичай через спеціальні отвори кидати в цимбали мідні та срібні гроші, які музиканти пізніше видобували через щілину у правому боці інструмента. Так от, за Lullaby Аnd… The Ceaseless Roar я їх, уявних срібних і мідних, накидав би просто безліч. Та й золотих накидав би. Зокрема й Пітерові Ґебріелу, на студії якого здійснено мастерування. Він, щоправда, у важкий для нас момент до нас не приїхав, але це хоч не завдало жодної шкоди – надто ж у порівнянні з усіма тими квазіспіваками, які все приїжджають й ніяк не наїздяться, ніяк не відв´яжуться, не відв´яжуть нарешті від нас свій настогидлий пупець. Та й самі згадки про пупець – чим не ознака старечого маразму в "російського Сінатри"?

У нашій країні тепер війна, а кінотеатри горять не тільки в зоні бойових дій. Іноді накочує геть безпросвітний розпач, усі виходи з якого здаються замінованими. Писати про музику нині замалим не блюзнірство. Але тільки вона здатна говорити зі мною все ще людською мовою. Я слухаю новий альбом свого музичного героя й дякую йому за те, що він ніколи не стане якимось, наприклад, Філіпом Кіркоровим.

Кілька років тому, коли Роберт Плант приїжджав до Києва, його концерт у великій залі палацу "Україна" розпочинався з хвилини мовчання за загиблими донбаськими шахтарями. Пам´ятаєте ті катастрофи 29 липня 2011 року? Спершу вибух метану на "Суходольській Східній" (26 загиблих) і ще того ж дня – аварія підйомника на шахті в Макіївці, що забрала шість людських життів. Двадцять шість і шість.

За мірками сьогоднішнього Донбасу вже наче й небагато. Важко уявити, скільки годин довелося б мовчати Робертові тепер. Щоб ушанувати всіх наших загиблих і загублених, йому знадобилися б години, дні, місяці.

Але тоді? Хто зважився б тоді навіть і думати про цю війну?

Пригадую, деякі мої друзі-меломани досить кумедно відгукувалися про той його київський концерт. Вони зокрема писали, що Плант у чудовій вокальній формі, але організатори, як воно частенько в нас буває, прикріпили до нього російську перекладачку у вульгарних ботфортах. Насправді ця "перекладачка" того вечора виконала з ним багато пісень. Вона виявилася доволі зірковою американською виконавицею Патті Ґріффін. Їй і присвячена найновіша Робертова платівка. Записувати альбоми з коханими більше не в його традиції. От хіба що він таки закохається в нашу бандуру. Якщо вийшло з бендіром, то чому б не з бандурою?

Я вже бачу, як цей неперевершений англієць виспівує свої наступні золоті партії під її супровід.