Із книгою ознайомилася випадково, та не змогла втриматися, щоб не написати відгук. Я сама з Вінниці, живу та працюю в Києві. Пару тижнів тому вирішила з´їздити до батьків. Коли прийшла на вокзал, то згадала, що не купила ніякого чтива в дорогу - ні газети, ні журналу, ні книги. На розкладці був стандартний набір преси, яка на вокзалі коштує набагато дорожче, ніж зазвичай, що мені не подобається. А жіночі журнали - це зараз суцільна реклама, причому дуже нудна.

Тоді вирішила придбати якусь книжку, попросила продавця щось порекомендувати. Але що б він не пропонував, чомусь мене не надихало. Як раптом в самому куточку розкладки побачила трохи подряпану книжку - "Забути неможливо зберегти" Тимура й Олени Литовченків. Від решти книг вона відрізнялася тим, що була надрукована українською мовою, а не російською. До того ж, десь я це прізвище "Литовченко" вже бачила, щось його чи її читала, тільки не книгу, а статтю якусь. Тому і сказала:

- Дайте мені таку книгу, тільки нову.

Продавець зміряв мене якимсь дивним поглядом, а потім сказав, що книга ця його особиста, він її щойно дочитав до кінця, але продати її він не може, бо це не його товар. І не встигла я й слова сказати, як продавець раптом каже:

- А знаєте що, беріть книгу за так!

Я не знала, що про це думати, та продавець чомусь зрадів і мало не впихнув мені книгу в руки. Якщо дають - треба брати. Тому я сіла в поїзд, розклала речі й почала читати всі три години, що їхати до Вінниці. Потім ще дочитувала. Загалом, книга читається швидко, але залишає після себе певний такий осад... У романі цьому немає багато чого, що туди можна було би вставити: наприклад, нема ніяких красивих любовних сцен, ніяких фантастичних трансформацій. Немає навіть детективу в тому сенсі, що нема ніякого Шерлока Холмса чи якогось іншого сищика, який би вів слідство.

Зате є інше: наше сучасне українське суспільство в усій його жахливій непривабливості! Всі герої, як один, крутяться і пристосовуються, щоб сяк-так заробити на життя. Взяти от головного героя: за освітою - кінорежисер, але невдаха, який і в журналістиці також не став "зіркою", і з дружиною розвівся, а тепер не надто вдало піаром підробляє. Чи інша героїня, вже не головна, проте важлива: жінка, яка заради того, щоб дати дочці мистецьку освіту, промишляє тим, що вербує довірливих провінціалок у сексуальне рабство... Нічого собі! Що за людина виросте з її дочки, хоча дівчинка і займається у своїй Академії мистецтв?!

Або ще один герой - Араміс, з так званих "мушкетерів", шукачів справедливості: доки він занурився у свою дисертацію, у всякі прилади та "залізяччя", поруч з ним страждала нібито кохана дівчина... страждала, страждала, доки не підсіла на наркоту. І начебто поруч була, але цей самозакоханий "вчений" нічого не помітив. А коли помітив - не знайшов нічого кращого, як висварити кохану. Коли ж наркотики її вбили, цей Араміс покинув напризволяще хвору матір нареченої і почав, бачте, мститися - кому б ви думали?! Тому хлопцеві, який підсадив його дівчину на "колеса". Хоча мав би краще мститися собі самому...

Але все ж найбільше вражає молодий телевізійник з другої післямови (до речі, у книзі аж три післямови - що не зовсім звично і трохи спантеличує, але то окрема справа). Цей молодий телевізійник явно ціни собі не складе. Він не задоволений ні своїми батьками, ні тим, що батьки абсолютно не допомагають його кар´єрі, ні тим, що на роботі його тримають "підповзаючим №8". Він мріє лише про дві речі: про стрімке зростання на посаді та про те, як би сходити на пиво з шефською секретаркою. Але коли до нього приходить випадковий свідок убивства, цей молодик замість того, щоб попрацювати з принесеним сенсаційним матеріалом... позбавляється того, що вважає "зайвим клопотом"!

Повторюю, такою є вся ця книга! Лячно!!! Але ж це реалії... Автори добре помітили й продемонстрували цю основну ваду нашого сучасного суспільства: байдужість й бездушність, коли нікому немає справи до чужого лиха й горя. Більш того, майже кожен молодий чоловік чи дівчина (живе за принципом): хочу все й відразу! Й від цього починається все зло: чи то продаж у сексуальне рабство, чи то калічення конкурента, чи щось іще подібне. Тоді хоч називай себе "мушкетером", хоч не називай - але все одно програєш! Якщо ж усе наше суспільство таке, тоді не дивно, що ми дожили до справжньої революції. Адже лишати все надалі у тому ж стані не можна! Тільки що у нас розпочалося у житті? "Люстрація" у сміттєвих баках. Самосуд. Але ж у романі написано те саме: оці нібито шляхетні "мушкетери" самі винесли вирок своїм ворогам, самі вирішили очистити суспільство від них. Самі, а не за законом. Тому й обернулося все програшем: бо зло "мушкетери" не викорінили - вони лише примножили зло і беззаконня! Як наслідок, сполошилася ще потужніша сила, яка їх і вбила: "перевертні у погонах", міліцейська мафія.

Чи можна жити по-іншому?.. Книга дає таку надію, бо все ж таки відшукався молодий журналіст, який, по-перше, не надто самовпевнений, щоб грати проти правил і виносити самому вироки іншим, не розібравшись у суті справи, а по-друге, він не згоден крутитися як усі, не помічаючи горя довкола.

Отак і всі ми… Якщо хочемо жити в нормальному цивілізованому суспільстві - мусимо замислитися над майбутнім. Починати треба з себе. Для початку не будемо байдужими, прислухаємося до чужих проблем, не будемо зверхніми й відстороненими. Варіантів для розв´язання завжди декілька. Нам обирати, за яким варіантом жити надалі.

Анастасія Мельник