Добре пам´ятаю першу річницю Помаранчевої революції. Домовилися з кимось із журналістів зустрітися на Майдані. Було холодно, порожньо й недоречно. Доки говорили, біля нас кілька разів зупинялися пенсіонери, дослуховувались, коментували. Минув лише рік, а речі втратили свою вагу, своє значення, і всі говорили винятково про зрадництво та розчарування.

Цікаво порівнювати тогочасні події з подіями теперішніми. Нині теж багато говорять про зрадництво. Іноді доводиться чути про розчарування. Проте говорять цілком інакше, без істеричності, без дитячих образ – мовляв, усі нас кинули, тож наступного разу хай виходять самі. Про наступний раз тоді говорилося з сарказмом. Натомість тепер говориться як про щось неминуче, щось, чого, скоріше за все, уникнути просто не вдасться – хоча би тому, що надто багато довелося всім втратити за цей рік, аби в майбутньому відступитися. І надто багато за останній рік змінилося, аби перейматися такими речами, як розчарування.

Стало значно менше страху. Це дивно – здавалося б, смерть, кров і втрати мали б посилювати страх, мали б його поширювати, запускати під шкіру, наповнювати ним серця, наче битим склом. Але, очевидно, в багатьох випадках пам´ять за тими, хто відійшов, почуття обов´язку перед ними, почуття відповідальності, переважають страх, не дають розчаровуватися, не дозволяють відступитись. Та й ставлення до зрадництва нині зовсім інакше – не так охолоджує, як мотивує.

Натомість, чого не було й не могло бути тоді, восени 2005-го, то це відчуття втоми. Нині вона є, її відчуваєш у багатьох, вона присутня, її не можна не помітити й можна пояснити. Важко так довго знаходитись у напрузі, важко так довго жити з поганими новинами, зі смертями, кров´ю, втратами знайомих та незнайомих тобі людей. Цю втому можна помітити в очах сильних, упевнених у собі чоловіків, і в жіночих очах також. Від неї нікуди не подінешся, її нічим не вилікуєш. Хіба теплом, хіба вірою. Простими речами, про які раніше, ще рік тому, не так часто говорилося й не надто охоче згадувалося. Ну, бо яка віра? Ми всі дорослі, серйозні, дещо цинічні, переважно іронічні, ми скептики, ми мало на що покладаємось і майже нікому не довіряємо. А виявилося раптом, що віра присутня, що вона завжди поруч, в цьому повітрі, поміж нас, і що значить вона щось зовсім інше, аніж ми собі раніше думали. Якщо думали взагалі.

І тепер великою мірою саме від неї залежить, наскільки багатьох із нас вистачить, наскільки всіх нас стане. Адже втома роз´їдає й спокушає, примушує засумніватися в тому, що зовсім нещодавно не викликало жодного сумніву, примушує відмовлятись від того, що лише вчора видавалося таким очевидним та необхідним. Зрозуміло, чому цього не було восени 2005-го. Тоді була зовсім інша країна, зовсім інше повітря, зовсім інше відчуття часу, зовсім інше ставлення до життя й смерті.

Мені ніколи не подобались річниці та святкування. Навіть якщо провадились вони з добрими намірами, все одно зазвичай перетворювались на недоречний пафос та недоцільний офіціоз. Ось і нині, щойно доводиться бачити повідомлення про нові державні свята, про урочистості та церемонії, відразу починаєш сумніватися, чи справді це аж так необхідно. Можливо, слід відсвяткувати дещо пізніше? А нині, можливо, доречніше зайнятися чимось більш практичним?

Ясна річ – події, що відбулися, багато чого змінили. А головне – будуть міняти й надалі. Адже ще нічого не завершено, все триває. Триває війна, триває й навіть не думає завершуватись. Важливо ні про що не забувати. Важливо далі триматися разом, підтримувати одне одного. Важливо далі протистояти зневірі й утомі. А як їм найкраще протистояти? Скажімо, допомагаючи тим, кому сьогодні найважче. Скажімо, теплими речами. Теплом, одним словом. Вірою.