Мій німецький знайомий, підприємець і політичний діяч Джеймс Зівер, написав листа, що його виношував ще, мабуть, із березня минулого року – і тим цінніший цей текст. Листа адресовано Гельмутові Шмідту, і стосується лист України. Днями пан Зівер переслав мені його копію, з якої я зацитую кілька найпоказовіших місць. Однак для початку хоча б кілька найвідоміших речей, пов´язаних із постаттю адресата.

Гельмут Шмідт – п´ятий бундесканцлер ФРН "у стані спочинку", себто на пенсії. Він узагалі чи не найстаріший (у сенсі найдовговічніший) очільник, які лиш бували в німецьких держав у всі часи. Не так давно, 23 грудня 2014 року, йому виповнилося 96 років. Він досі активно спілкується з медіями, публікує колонки й демонстративно курить у публічному просторі (йому це як виняток дозволено всюди, особливо ж у його рідному Гамбурзі).

Німецький уряд Шмідт очолював у 1974-82 роках, тож саме його прийнято вважати одним з героїв "європейської розрядки" та творців т. зв. "східної політики", що на позір мала полягати в мирному і прагматичному співіснуванні з брежнєвською комуністичною системою, в дійсності ж була набором не завжди чистих компромісів, вчергове покликаних забезпечити "німецько-російське порозуміння" над головами (а заодно й коштом свободи та незалежності) "країн, що поміж". Якщо я оціню цю політичну лінію як софт-версію синдрому Молотова–Ріббентропа, то, звичайно, трохи перебільшу. Але тільки трохи.

У будь-якому разі Гельмута Шмідта в Німеччині вважають політиком сильним, успішним, харизматичним мудрим, а тепер уже й легендарним, і він є безумовним суспільним авторитетом, а для декого (і їх багато) навіть різновидом Святого Старця. І якщо він публічно виголошує щось на зразок того, ніби "Волга впадає в Каспійське море", то юрби його прихильників одностайно підводяться з місць і довго аплодують йому стоячи.

На жаль, Гельмут Шмідт виступає не тільки з правильними судженнями на зразок вищенаведеного. Бувають і, м´яко кажучи, спірні, що, мабуть, і недивно з огляду на його таку респектабельну довговічність. Наприклад, в усьому, що стосується анексії Криму та подальшого російського вторгнення в Україну, він недвозначно обрав сторону Путіна, тим самим морально і фундаментально підперши та очоливши легіони так званих "путін-ферштеєрів" і символічно повівши їх за собою.

Починаючи з березня минулого року, Шмідт уперто повторює свої судження про те, що Путін чинить "надзвичайно правильно", що його слід розуміти й підтримувати. При цьому він навіть висловлював сумнів, чи українців узагалі можна вважати нацією. Фраза доволі цікава, якщо взяти до уваги, що її виголошує (крім усіх інших заслуг минулого) – колишній боєць гітлерівського вермахту. В іншому місці, перелічуючи "найважливіших сусідів Німеччини в Європі", Гельмут Шмідт, поруч із Росією, Францією та Польщею, згадує не цілком зрозумілі "народи України".

З останнього пункту й вирішив розпочати свою відповідь "соціал-демократичному патріархові" мій знайомий Джеймс Зівер. У листі до Шмідта він, зокрема, пише: "Якщо не існує ніякого українського народу, а тільки, як Ви кажете, "народи України", то я хотів би поцікавитися, кого саме маєте Ви на увазі. Чи Вам ідеться про русинів, як їх називали в часи Габсбурзької монархії, чи про гуцулів, що заселяють Східні Карпати? А може, про волиняків, полян, сіверян тощо, себто про всі ті східнослов´янські племена, що свого часу заселяли правий та лівий береги Дніпра на територіях сьогоднішньої української держави? Але ж хіба не нащадки цих східнослов´янських племен нині утворюють державну націю України, як і нащадки колишніх німецьких франків, саксів, баварців, фризів тощо утворюють нині німецьку націю? Чи щодо неї Ви так само вжили б вислів "народи Німеччини"?"

Далі пан Зівер наголошує на тому, що такого мислення слід щонайменше соромитися, бо воно "було поширене в Німеччині 1930-х і 40-х років, коли про народи Східної Європи говорилось як про меншовартісні". Згадавши століття іноземних панувань і гноблень, полонізацію й русифікацію, сталінський Голодомор та репресії і як історичну віху на противагу цьому – ледь не одностайне голосування за незалежність країни у 1991 році, автор листа цілком слушно тролить п´ятого бундесканцлера: "Я впевнений, що й Вам достеменно все це відомо, тож мене жахливо дивує, що державний діяч Вашого рівня дозволяє собі в такій зневажливій формі висловлюватися про один із сусідніх європейських народів".

Лист завершується побажаннями: відмовитися від цинічних просторікувань та переглянути негативні судження щодо України й українців. Джеймс Зівер залишає Шмідтові шанс.

Я також його залишаю. Мені цікаво, чи здатна людина на 97-му році життя "відмовитися й переглянути" бодай що-небудь? Мені цікаво, чи буде взагалі хоч якась відповідь. Часу в канцлера, щиро кажучи, не так і багато.