Як згадував Михайло Слабошпицький, у розмові про соцреалізм з Павлом Загребельним прозвучав афоризм академіка О.Білецького: «Соціалістичний реалізм як домовик, всі про нього говорять, а ніхто не бачив». Павло Архипович задумався, потім різко змахнув рукою і сказав: «Узять і зробити б величезні терези,  на одну шальку покласти всі наші соцреалістичні писання, а на другу — повість Тодося Осьмачки «Старший боярин». І та повість переважить». Говорилося це в перші роки перебудови і можна було б списати таку різку оцінку і на емоційну напругу Загребельного, і на його «гамбурзький рахунок». Але ось читаємо у Юрія Шевельова, людини зовсім не емоційної, вдумливого і виваженого дослідника: «За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин» Осьмачки. Якщо можна перелити Україну в слово — то це повість Осьмачки, якщо може слово перенести пах України — то пахтить ця книжка всією запашністю України; якщо можна в слові збудувати батьківщину, державу, то вона збудована зримо і живо — видячки».

Цей цитатний вступ — ніби прелюдія до розмови про книжку спогадів («Шукав у слові Україну. Спогади про Тодося Осьмачку. Київ, Літературна Україна, 2013, 202 стор.) про видатного українського письменника, якого упорядник Сергій Козак назвав «Сковородою ХХ століття», от тільки Григорій Савич, мандруючи, міг повернутися на рідні стежки, а Т.Осьмачці доля судила стежки заморські, емігрантські, без права повернення додому.

Майже не потрапила на материкову Україну попередня книжка «Живий Осьмачка» (Детройт, США, 1998), яку С.Козак упорядкував із спогадів українських діаспорних літераторів. Але з часів перебудови увага до творчої спадщини Т.Осьмачки тільки зростала. Маємо в доробку документальний роман М.Слабошпицького «Поет із пекла», дослідження М.Скорського «Тодось Осьмачка. Життя і творчість», на жаль, не згадану С.Козаком вартісну книжку Н.Зборовської «Танцююча зірка Тодося Осьмачки», кілька кандидатських дисертацій і навіть одну докторську. Але ще не можна сказати, що всебічно і повноцінно осягнено все створене видатним майстром слова. Думаю, що і в «Історії української літератури» в 12-и томах його доробок матиме гідну оцінку.

Коли цікавишся мемуарною літературою, цілим масивом спогадів, які ввійшли в літературний обіг, не завжди придушуєш у собі скептичний погляд на написане. Ну як можна передати точно на кількох сторінках діалог, який був десь років сорок тому? Або чітко виписати обставини, обстановку або ж вираз обличчя чи інтонації. Але в ситуації з Т.Осьмачкою я розумію тих, хто деталізує розмови і зустрічі з ним. Вони розуміли, що мають справу з людиною небуденною, кимось окремішнім навіть від їхнього літературного середовища, а такі ситуації просто врізаються в пам’ять.  Як просто кажуть: «Я цю розмову не забуду до смерті». А що Т.Осьмачка був небуденною особистістю, свідчить кожен з його колег.

Автори спогадів — письменники української діаспори, вже напіввідкритого, а до того найстрогіше забороненого масиву нашого письменства. Воно вже майже влилось у тисячолітнє річище української літератури, єдиного літературного процесу. І їх твори, і їх спогади — то наше надбання і наше багатство. Прочитавши книжку спогадів про Т.Осьмачку, раптом зрозумів, що саме по спогадах можна створити своєрідну біографію письменника, адже пам’ять шести колег-літераторів охопила різні періоди його життя. І як пощастило українській літературі, що в її лавах був Григорій Костюк. Просто вражає його подвижницька діяльність, і саме його спогади в книжці дають нам не просто лінійний, а об’ємний стереоскопічний портрет Т.Осьмачки і довготривалий — від київської миттєвої зустрічі в 30-х роках до спогаду про прихід на кладовище до могили з хрестом із темно-червоного мармуру за проектом Святослава Гординського. І саме під кутом зору Г.Костюка та інших авторів ми бачимо, як дивак-оригінал, який входив у літературу, проходить свій трагічний життєвий шлях, де, за давнім виразом, зовсім не було троянд — були одні шипи від них. Можливо, всі оті психічні відхилення почалися від трагічної смерті брата. Молодий  Тодось написав антимосковську пісню і брат, якого взяли до Червоної армії, співав її у сні. Його розстріляли за контрреволюцію. Ця подія страшенно вразила самого Т.Осьмачку. В деяких життєвих ситуаціях важко зрозуміти його вчинки. У спогадах П.Одарченка ми читаємо, як він вирішив прикинутись божевільним, і коли його привели на допит, показуючи рукою на портрети Маркса і Леніна, запитав: «А чого це ви тут розвішали жидів?» Слідчий був ошелешений і передав його на обстеження лікарям, а ті відправили до Кирилівської лікарні. Вже тоді був винесений і літературно-політичний присуд: радянська критика назвала його «найнахабнішим поетом СРСР», а його поезію — «творами прихованого хижака» (зі спогадів Ю.Стефаника). У Юрія Стефаника є і своє пояснення щодо поведінки Т.Осьмачки в ГПУ. Він згадував, що найбільшою подиву гідною прикметою письменника була його фанатична любов до правди, яка межувала з одержимістю. Отже, у ті довоєнні роки він не вдавав божевілля, не потребував симулювати. «Коли його арештували, на допитах він  говорив те, що думав про совєтську владу. Цього, немає сумніву, вистачило, щоб у тій нелюдській системі визнати людину божевільною. Що так, а не інакше було, він сам, правда, без свідків підтвердив у розмові зі мною. Підтверджуючи, єхидно підсміювався», — згадує Ю.Стефаник. Т.Осьмачка важко сходився з людьми, характером був суперечливий, але, як зауважує Ю.Стефаник, «він у  відношенні навіть до знайомих був як величезний кактус: з масою колючок, але й з божественним червоним квітом, що горів нам, і я певний, горітиме непогасним вогнем прийдешнім  поколінням українського народу». А першим інтуїтивно відчув могуття таланту Т.Осьмачки академік С.Єфремов. Ще не було прози, лише перші  поетичні збірки молодого автора, а досвідчений літературознавець побачив його потенціал: «Суворої, дійсно біблійної простоти дух, якась нерозгадана глибінь образів і разом блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами визирають з поезій Осьмачки». І все це, що означив С.Єфремов, перелилося у прозу. Тому й зустрічаємо нині дослідження, присвячені паралелям  «Гоголь — Осьмачка». І болюче співставлення «Тичина — Осьмачка». Діаспорні автори прямо писали, що П.Тичина впав на коліна перед ворогом, а помстився ворогу тим, що вбив свій талант і видавав жалюгідну  графоманію. А от Т.Осьмачка, за словами Ю.Стефаника, «вирвався з пекла і дав своєму народові величні твори. Це була його помста ворогові». І коли в хворій уяві Т.Осьмачки вже на схилі віку «агенти гепеви» «опромінювали його всепроникливими струмами», то письменники на материковій Україні з дитинства були опромінені ідеологічними «струмами». І хто знає, кому було легше...

Цінність спогадів про Т.Осьмачку, зібраних С.Козаком, в їх «непричесаності». Знаю, як редагують щоденники, а в мемуарах «затирають» гострі кути. В цій же книжці — Т.Осьмачка у всіх його пристрастях і протиріччях. Одна епопея із самовисуненням на Нобелівську премію з літератури чого варта! Але ж нині ми цілком справедливо можемо сказати, що доробок Т.Осьмачки вагоміший, ніж третина (?) творів тих, хто став лауреатом Нобеля. От тільки не щастить Україні на цю премію...

Англійська поезія ще в кінці 20-х років ХХ ст. зачарувала Т.Осьмачку, він пізніше перекладав В.Шекспіра. О.Вайдла, Дж.Байрона та інших авторів. І тут вражає феномен Осьмачки-перекладача — він не говорив англійською, хоч знав її прекрасно. Зорова пам’ять? А як же музика мови, мелодика поетичного тексту? Весь (!) свій поетичний доробок він знав напам’ять, і прозу свою міг читати годинами, не заглядаючи в текст. Він відтворив з пам’яті втрачене в підсовєтській Україні.

Врешті, на закінчення крапля смутку (але це вже від упорядника не залежить). Дивишся на тираж (1000 екземплярів) — і так гірко стає, адже така книжка мала б бути в усіх бібліотеках України.

Анатолій ШПИТАЛЬ, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України