Кого-кого, а Василя Портяка  під час Майдану Гідності зустрічала не раз. Не раз грілися за чашкою кави у кафетерії  Головпошти. Пропонована з ним розмова — і про пережите недавно, і про те, що з дитинства, мов цвяшок, у серці...

— Перебуваємо  в такому трагічному часі, що за інтенсивністю переживання важко з чимось порівняти, принаймні нашому поколінню. Який жанр, на твою думку, краще надається для осмислення нинішніх подій (навіть страшно написати «війна») — кіносценарій чи новела?

— Немає жанрів, для цього придатніших. Або нездалих. Гемінгвей «по свіжих слідах» після війни в Іспанії написав великий (не про обсяг мова) роман «По кому подзвін». Стефаник пережиту людом біду в Першій світовій  геніально відтворив у новелі «Діточа пригода». Переконаний: вона — з найкращих у світовій новелістиці. Поза часом. Варто лише абстрагуватися від покутського колориту (насамперед — лексики), і можна співвіднести з тим, що відбувається нині. А заким  на часі репортажі, блоги, щоденники, словом — література факту. І поезія. Вона завжди відгукується першою (приклад — Павло Тичина в час української революції). Пригадаймо, скільки віршів звучало на Майдані зі сцени. Не всі були досконалі, іноді художньо відверто слабкі, але як живий нерв сприймалися добре. Потім з’явилася друком справжня поезія... Що ж до власних задумів, то говорити рано.

— Людина на пограниччі, випробування вогнем — так узагальнила б суть твоєї прози. Після Бориса Харчука, здається, ти був першим, хто писав про УПА?

— Можливо, хоч мої писання не зовсім, не конкретно про УПА. А першим романом були Іваничукові «Вогненні стовпи». Безперечно одне: найпершим був таки Харчук. І я радий з того, що й перший художній фільм на цю тему — за його повістю «Вишневі ночі». Я був автором сценарію. Не все написане мало належну критику, медійну підтримку і, відповідно, масового читача. Наприклад, роман львівського письменника Василя Стефака «По той бік ночі». Він вийшов друком років сім-вісім тому, і я сподівався на розголос, але після перших відгуків стало тихо як у вусі.

— Прочитала пунктирну історію твого роду — страшну історію. Як було жити, знаючи правду фактично про знищення рідних радянським режимом?

— Цей біль з’являється не одразу. Кажу про такі випадки, як зі мною, — народився аж на самому спаді спротиву, отже, вся інформація не з досвіду, не з пережитого, а з розповідей, світлин, навіть з фольклору — є такий пісенний гуцульський жанр: співанки-хроніки. Це сюжетні пісні (на коломийковий лад)  про реальні події, конкретних людей. У них також лишився слід мого роду. Цікаво, що цей архаїчний жанр досі існує в горах. Тому все в дитинстві сприймалося як сага: грізність «Хмари», нелюдська сила «Сибіряка», зухвала сміливість «Кучера» — «Кравса», героїчна смерть «Ваньки», з котрого москалі, як співалося в «хроніці», «з неживого чоботи стягали», загадковий образ діда Кузьми, який нібито знався з якимись вищими силами... І лише в старших класах, десь у дев’ятому, почалося справжнє розуміння  справжньої історії роду і краю, тяжкості боротьби і втрат, усвідомлення московської  облуди. Всі, у кого на пам’яті такі опіки,  не дивуються з  теперішніх «братніх» відносин.

— Глибинний лаконізм, деталь, навколо якої може розгортатися сюжет, — як «опізнані» шестиліткою шкарпетки-капчурі на вбитому батькові — риси твоєї поетики. Як «виношується» новела?

— По-різному. Іноді, як у випадку зі згаданою тобою новелою, все починається з деталі, а власне, тут — саме із дірявого капчура на нозі вбитого. Це спогад з дитинства, з побаченого (до УПА стосунку не мало). Та дірка, та п’ята, що з неї визирала... У мене, малого, зродилося тоді гостре враження незахищеності, несумісності побутової деталі  зі страшною таїною смерті, з самою смертю. Воно сиділо зашколобкою в пам’яті всі роки, і в одну якусь мить виринув сюжет. Буває навпаки — майже готова новела «чекає» на якийсь штрих, без якого вона... ще не новела. Так було з сирним коником у руці невинно страченої старої жінки в одному з сюжетів. Кожного разу своя історія. Певно, так є з усіма, хто пише мало і без кінця вимуштровує в тексті кожне слово. Хто знав Григора Тютюнника, розповідає, як він напам’ять (!) читав друзям свої оповідання, усе щось переробляючи, викидаючи й дописуючи — перевіряв, як сприймається.

— Сім, якщо не помиляюся, кіносценаріїв, зокрема й про героїв Крут, кіноповість про Олексу Довбуша — чи мучать «ненароджені (на екрані) діти»? Чи віриш, що рано чи пізно таки втіляться?

— А куди дітися? Хочу вірити. Прикро, звичайно, що «Довбуш» вилетів з виробництва майже напередодні фільмування. Гроші! І що фільм про крутян досі на папері, хоч була перемога в конкурсі. На Майдані багато разів демонстрували фільм «Нескорений» за моїм сценарієм — про Романа Шухевича. Дехто мені казав, що вперше там його й побачив. Думаю, що кіно про молодь під Крутами було б не менш (або й більше) до місця й «до моменту». Тим паче сьогодні.

— Мешкаєш у Фастові. Наскільки знаю, там міцне братство упівців. Спілкуєшся з ними?

— Звичайно. Мені ще пощастило спілкуватися з дуже цікавими людьми, наприклад —  славної пам’яті Василем Мельником, оунівцем з-перед війни. Був захоплений німцями, відбув ув’язнення в Освенцимі, по війні опинився за океаном, їздив звідти до Нюрнберга — свідчив на судовому процесі. Замість того щоб повернутися в благополучну Канаду, десантувався в Прикарпатті, маючи завдання налагодити вкотре обірваний зв’язок з головнокомандувачем УПА. Знову полон, трибунал... Брав участь у повстанні в Норильську. На жаль, таких лишилося мало. В Україні взагалі, не те, що у Фастові. А фастівська галицька громада сформувалася, коли в’язням і засланцям, засудженим за участь у визвольній боротьбі, дозволили вертатися в Україну, але — не в західні області й не до столиці чи міст-»мільйонників». Вислані «в розвідку» з Інти практичні посланці прикинули: Фастів при залізниці, є зручна можливість накоротко  (без ока дільничних,  комендатур, інших пильних служб) навідатись у рідні місця, Київ під боком — це вже щодо перспективи майбутнього навчання дітей... Словом, невдовзі у місті з’явилася ціла колонія. Декотрі після амністії вже по кілька років були розконвойовані, створили сім’ї, працювали в Інті на шахтах, де на той час були добрі заробітки. Коли у Фастові почали створювати житлові кооперативи, серед перших вступили до них і «компактно» заселилися. Один з таких будинків так серед люду  й називається — «Інта». Діє Братство УПА, але найбільше гуртуються всі, від малечі до стареньких, у греко-католицькій громаді, яка, між іншим, за два з половиною десятка років розрослась за рахунок питомо місцевого люду й перестала вже бути суто «галицькою». Наші прихожани чергували на Майдані у тій церкві-наметі, що була біля колони, доки не згоріла.

— Якщо нині режим жорсткої економії, на чому варто було б, на твою думку, урізати витрати, перекинувши їх на кіновиробництво?

— Та не треба нічого урізати! Потрібен розумний закон про кіно, який би, зокрема, передбачив, що інвестована у кіновиробництво сума  не  коштуватиме  інвестору при сплаті податків від його прибутку. А ще краще — зарахувати ці кошти в суму податку.

ДОВІДКА «Дня»

Василь Портяк народився 1952 року в с. Кривопілля Івано-Франківської області. 1977 р. закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, 1986 р. — Вищі курси сценаристів Держкіно СРСР (майстерня Е. Барабаша). 1984 року вийшла перша збірка новел В. Портяка «Крислачі», 2006 р. — «У снігах». Під цією ж назвою вийшла книжка новел і кіносценарій «За кривду гір» у серії «Літаратурна агенція «Банкова, 2» (2013 р.). За сценаріями В. Портяка знято фільми «Вишневі ночі», «Атентат — осіннє вбивство у Мюнхені», «Нескорений», «Меланхолійний вальс», «Залізна сотня».

Людмила Таран