Товстий історичний роман, адресований юнацтву, – це не абищо. Велика проза, тим більше дитяча, потребує ґрунтовного підходу до планування сюжету, пропрацювання персонажів та їх еволюції. Формат же історичного роману не лише не допускає відкритих фіналів, недомовок чи провислих сюжетних ліній, а й вимагає від автора дотримуватися достовірності подій. Не дивно, що рукопис Олександра Зубченка став переможцем «Коронації слова» 2011 року, а видана торік книжка «Перемагаючи долю» увійшла у короткі списки престижних літературних премій та рейтингів.

В основі сюжету лежать криваві події, які відбувалися на території України в першій половині 17 століття й передували Хмельниччині. Отже, головні герої роману – українські селяни, польські шляхтичі, татари, турки та, звісно, запорізькі козаки. Увага до козацької тематики в українській літературі – явище постійне. Нового імпульсу їй надала блискуча трилогія «Джури» Володимира Рутківського, який зумів канву історичного твору наповнити новаторським підходом до оповіді, елементами казки й дитячої розбишацької історії, навіть своєрідною «робінзоніаною» (коли йдеться про освоєння плавнів та бродництво).

На відміну від Рутківського, Зубченко поставив собі за мету створення класичного історичного роману, вдавшись до давнього прийому, який розширює коло читачів та пожвавлює сюжет, – узявши за героїв дітей. Двоє братів потрапили в татарський ясир, були продані в рабство та розлучені, виросли в різних умовах та возз’єдналися вже майже дорослими на рідній землі. Перші сто сторінок роману (о, яка розкіш так казати!) присвячені саме цим подіям і формують певну закінчену повість, на мою думку, доволі автономну. Стиль оповіді, масштаб подій і їхня певна фантастичність нагадують не надто претензійні пригодницькі книжки типу «Хронік Хокмуна» Майкла Муркока чи «Конана-варвара» Роберта Говарда. Особливо, коли йдеться про пригоди старшого брата Івася у Китаї, палацовий переворот і навчання мистецтва східного двобою. З іншого боку, розтягнуті описи та нагромадження карколомних подій-пригод чимось схожі на «Ерагона» Крістофера Паоліні, який – особливо у третьому томі – робив усе, щоб його розповідь якомога довше тривала. І я не схильний цим авторові дорікати.

Але всі аналогії зникли, щойно Івась опинився на рідній землі, у селі, створеному за ідеалізованими зразками, які кожен знає з української класичної літератури. З цього моменту на перший план у книжці виходять стереотипи, такі потворні й пласкі, що почасти навіть унеможливлюють читання.

У книжці все як ми звикли. Польська шляхта – гнобителі, класовий ворог українців-трударів. Лях тут завжди збоченець і садист, жид – карикатурний лакуза і пройдисвіт, а українець, якщо й пускається берега, то тільки через скалічену тими двома долю. Жиди й ляхи, до того ж, здається, розмножуються брунькуванням, оскільки мирне населення сіл та навіть міст суто українське. Що ж до татарів і турків, то вони найбільше подібні до толкінівських орків, породжень темряви…

Водночас із дивним пієтетом згадується московський цар, якому підкоряються і звітують донські козаки; до речі, самі дончаки дуже чітко марковані прізвищами: Звягін, Татаринов…

Головні герої книжки – козаки – ніби зійшли зі сторінок підручника та цілком відповідають ідеалізованому уявленню про українське лицарство. За весь текст вони, навіть беручи поселення, не вдаються до грабунку, не ображають мирних мешканців, не страчують полонених. До того ж постійно зринає то тут, то там всеосяжна козацька побожність. Здається, персонажі воюють винятково «за віру православну». Насторожує наявність у романі й колишнього яничара – балканця Петка, який тепер воює разом із запорожцями, бо православний. Залишається лише сподіватися, що автор із таким настроєм не дотягне оповідь до Переяславської ради, бо читачу може стати геть сутужно.

Водночас бачимо дуже цікаве розмежування позитивних і негативних героїв. Приміром, в одному з епізодів група гіперпозитивних козаків, якій дали доручення купити коней, вирішує заощадити товариству гроші, а відтак… викрадає табун у татарських пастухів. Ані слова осуду на їхню адресу так і не звучить. Навіть полон Івана Рубая і його «дружба» з татарським юнаком ситуації не рятує. Як тут не згадати глибокої пропрацьованості конфлікту українців і татарів на прикордонних землях, яку бачимо у творах Рутківського…

Однак національними та соціальними стереотипами послужний список книжки не обмежується. У ній ще наявний ґендерний стереотип, який зображує дівчину-жінку як істоту, що може лише годувати, лікувати й чекати козака. І це незважаючи на вже, здається, усталений образ жінки-українки, яка є рівноправною із чоловіком у родині. У того ж Рутківського… Але про це читайте в іншій рецензії.

Можливо, невибагливому читачеві все видаватиметься інакшим. Мабуть, підліток насамперед стежитиме за двобоями, баталіями, гонитвами й змаганням ельфів з урук-хаї. Але я би волів, щоб він починав ознайомлюватися з історією козаччини все ж за книжками Володимира Малика, Генрика Сенкевича, Володимира Рутківського. Принаймні щоб згодом правильно оцінити текст Олександра Зубченка.

Володимир Чернишенко