Коли ми кажемо «Україна  — це Європа», що ми розуміємо під «Європою»? 2004 року на це запитання спробували відповісти учасники авторитетного міжнародного колоквіуму, зібраного в Німеччині Гансом Йоасом. Матеріали цього колоквіуму, раніше вже видані німецькою, англійською та польською, тепер стали доступними й українським читачам.

Історичний початок Європи пов’язаний з періодом «осьового часу», межі якого Карл Ясперс колись датував VII—ІІІ століттями до н.е. Натомість Шмуель Айзенштадт у розділі «Осьовий час у світовій історії» розширює межі «осьового часу» аж до розквіту ісламу в VII   ст. н.е. Важливо, що Європа увібрала в себе одразу кілька культурних масивів, пов’язаних із періодом так витлумаченого «осьового часу». Зокрема саме в цей період (розуміючи його за Айденштадтом) народився визначальний для Європи трикутник «Афіни            — Єрусалим — Рим».

Насправді за цими назвами стоять не один, а одразу декілька трикутників, і ще більше бінарних культурних опозицій. «Єрусалим — Афіни»   — це і опозиція Старого та Нового Завітів, і також опозиція релігійної культури Близького Сходу та полісної, багато в чому вже «секуляризованої», античної, демократії. «Афіни — Рим» — це і опозиція «східного» та «західного» християнства, і також опозиція кількох доволі відмінних традицій античного народовладдя («демократія» vs «республіка»/«імперія»), які всі є вкрай важливими для формування культури модерної Європи.

Ці опозиції дуже по-різному висвітлюються в розділах Ганса Йоаса «Культурні цінності Європи», Вольфганга Губера «Юдео-християнська традиція», Крістіана Маєра «Греко-римська традиція», Міхаеля Боргхольте «Як Європа знайшла своє розмаїття», Вольфганга Шлухтера «Раціональність — специфіка Європи?». Автори демонструють велику розбіжність оцінок таких ключових культурних проблем, як вага християнської спадщини у визначенні Європи, проблема культурного плюралізму з позицій політеїзму та монотеїзму, динаміка і перспективи стосунків юдаїзму та християнства.

Ще одна наскрізна тема книжки — європейська толерантність. Знов-таки, різні учасники колоквіуму істотно розійшлися з приводу її суті та часу народження. Ганс Йоас пов’язує ідею толерантності насамперед з осмисленням релігійних конфліктів у Європі та Північній Америці (тобто вже у Новий час). Вольфганг Губер, розглядаючи християнський вимір толерантності, завважує, що насамперед толерантним є Бог, бо Він не полишає навіть безбожників. Міхаель Боргхольте пов’язує виникнення ідеї толерантності з періодом знищення Римської імперії варварами — бо, на його думку, саме тоді європейці почали позитивно розмірковувати про культурне розмаїття. До останнього я, щоправда, додав би, що насправді позитивна рефлексія з приводу культурного розмаїття почалася ще принаймні за часів Олександра Македонського (свідченням чого є зокрема філософія Пірона).

У блискучому розділі Курта Фляша «Цінність внутрішнього світу» на нас очікує перекладацька підступність. У Фляшові оригіналі йдеться про Innerlichkeit (пор. також англійське interiority). Перекладати це як «внутрішність» дещо неоковирно; але переклад «внутрішній світ» вводить додаткові акценти, навряд чи доречні у застосуванні до стародавньої і навіть частини модерної культури. Справді, як слушно завважує Фляш, про «внутрішнє» йшлося вже Сократу та стоїкам; але навряд чи можна стверджувати про відкриття ними цілого «внутрішнього світу». Неможливо це сказати й про Августина та Боеція, в творах яких розгортається той «діалог із самим собою», на перспективу якого лише натякав колись Сократ. Насправді ж «внутрішній світ» саме як «світ» є надбанням лише європейського XVIII століття, величезною культурною революцією Просвітництва, зрівнянною за своїми масштабами з «відкриттям трансцендентного» в період «осьового часу». У книжці ця тема перегукується, зокрема, з чудовим аналізом європейського Просвітництва у Райнгарта Козеллека («Про місце Просвітництва в німецькій історії») та міркуваннями Петера Вагнера («Чи має Європа культурну ідентичність?») про формування саме у XVIII столітті опозиції «публічне/приватне».

Ще одна відкрита тема для роздумів — кордони Європи. Міхаель Боргхольте слушно нагадує, що їхню географічну проблемність визнавав ще Геродот, і що визначати кордон Європи та Азії поблизу Уральського хребта європейці погодилися лише на початку XIX століття. Але географічні кордони Європи зовсім не обов’язково збігаються з її культурними кордонами. Географічно можна стверджувати, що (умовно) половина нинішньої Російської Федерації розташована в Європі, а половина — ні; але було б очевидним безглуздям стверджувати, що Російська Федерація як культурне ціле «наполовину перебуває в Європі».

Марк Мазовер у розділі «Темний континент — Європа і тоталітаризм» доречно зауважує, що у XIX столітті приналежність до Європи визначали за ознакою свободи, зокрема релігійної. Але визначальною для розуміння культурних кордонів Європи я б вважав тезу Міхаеля Боргхольте, що Європа — це «структура єдностей з незліченними відмінностями», заснована на «принципі діалогіки». За цим останнім критерієм, український Майдан справді був обстоюванням тези «Україна — це Європа». Ба більше: саме завдяки Майдану культурна межа Європи нині остаточно пересунулася від західного до східного кордону України. Допоки єдність України буде культурною єдністю з незліченними відмінностями, розбіжності між якими узгоджуватимуться на засадах толерантності та діалогіки, Україна буде Європою.

Культурні цінності Європи / За ред. Г. Йоаса і К. Вігандта (серія «Бібліотека Європейського Форуму»). — К.: Дух і літера, 2014. — 552 с.

Олексій ПАНИЧ