Є такі літературні фестивалі, які не перетворюються для учасника на марафон у вигляді безкінечних щоденних читань на вечорах (і днях) поезії, а на яких це читання одне і тому — виразне. На жаль, здебільшого вони відбуваються не в Україні. Нещодавно разом із поетом Остапом Сливинським ми повернулися з такого. «Познань поетів» — фестиваль, на якому можна встигнути послухати, а не лише виступити, встигнути погуляти та відпочити, а не лише набігатися в страху запізнитися на черговий захід.

За столиком у познанському центрі культури Zamek поет Конрад Ґура розповідає нам, що хоче заснувати видавництво. Каже, що платитиме письменникам роялті овочами та фруктами. «Справді?» — зацікавлено підтримую його розповідь, бо хочу почути ще. Місцева поетка Б’янка Роландо та перекладач української поезії на польську Анета Камінська загадково посміхаються — і я бачу, що вони знають більше, ніж розумію я. Конрад Ґура продовжує: «За фізичну роботу над книжкою платитиму гонорари в три тисячі злотих». Робота ця, за його задумом, полягатиме в тому, що видавництво, а разом з ним і автор самі вироблятимуть червоний папір із буряка, топінамбура і ще кількох рослин, назви яких я або не можу перекласти з польської, або просто вони мені невідомі. «Думаю, що це гарна ідея, — кажу. — Бо заснувати видавництво завжди краще, ніж заснувати народну республіку». А згодом дізнаюся, що Конрад — один із сучасних польських поетів-анархістів, які живуть у сквотах. Такі закинуті будівлі є в Познані, Варшаві, Вроцлаві. Хоч, може, й анархізм тут ні до чого, а важливо лише те і лише для них, що це — максимально незалежний від соціуму спосіб життя.

На вечорі Януша Рудніцького, польського прозаїка та критика, атмосфера розслаблена. Автор в оповідній манері читає гумористичні тексти в традиціях польського кабаре часів «Молодої Польщі». І дуже важливо, що ця тяглість триває досі та приносить свої плоди у вигляді книжок та вдячних читачів. В одному з текстів Рудніцький не вельми ґречно відгукується про свого сусіда, ім’я якого забув. І раптом дістає мобільний, телефонує та вмикає голосний зв’язок. Глядачі потрапляють у ситуацію вимушеного підслуховування. «Мамо, привіт! Що робиш?» — запитує він. «Дивлюся «Євробачення», — чути жіночий голос, і вони перекидаються кількома фразами. «А ти пам’ятаєш, як звали того сусіда, який жив навпроти»? — йдеться про щойно згаданого в тексті. «Того? Пьотр Слівінський», — відповідає вона. Зала сміється, бо саме так звати куратора фестивалю «Познань поетів», професора Інституту польської філології Університету ім. Адама Міцкевича. До речі, сам професор є ще й критиком сучасної польської літератури, який у фестивальній програмі закликає до такого: «Не слухайте гігієністів, відверніть серця від прагматиків, не дайте себе залякати переконанням, що поезія шкодить успіху, кар’єрі, визнанню, красі, поглядам на вдалий секс. Вони брешуть, це лицеміри». Доволі несподівані слова, як на професора. Хоч, може, я помиляюся, може, і в нас є такі професори, що читають молоду літературу, пишуть гостру та відверту критику й організовують літературні фестивалі. Але я щось таких не пригадую.

Наступного дня ми вдвох із Анетою Камінською заходимо в найбільший книжковий супермаркет EMPIK, і я помічаю, що поличка зі шкатулочками, коробочками, наплічниками та іншим дрібним крамом виросла в цілий відділ. Анета спеціально знаходить для мене поличку з написом «Поезія» та демонструє, що вся сучасна польська поезія представлена двома окремими поетичними книжками та однією антологією. Усі інші видання — це переважно Віслава Шимборська та Чеслав Мілош, тобто нобелівські лауреати. Щоправда, потім у маленькій книгарні Bookowski, що розташована в локації фестивалю — у замку, ми знаходимо більший вибір сучасної поезії. Але мене переконують, що це виняток і що із виданням поезії в Польщі є великі проблеми.

І нарешті настав найбільш очікуваний захід. Ні, не наш із Остапом Сливінським — американський. На поетичному вечорі Тома Хілі, розрекламованого як людини, професійно пов’язаної з двома останніми президентами США, зібралося багато молоді. «Я приятелюю з Клінтонами та іншими відомими людьми. За таких обставин важко дозволити собі таку річ, як щирість, яка необхідна в поезії». — говорить Том. І це — не єдина проблема, через яку йому, філософу за освітою (Гарвардський університет), важко давалася поезія. Хілі розповідає, як знаменитий поет та володар літературного Нобеля  Шеймас Гіні, якому Том показав свої вірші, мовив: «Люблю тебе, але твої вірші — жахливі». І після того він не писав понад два десятиліття, аж доки один критик умовив його піти на заняття з креативного письма. Згодом у пізні 38 років Том Хілі видав свою першу книжку.

Сам поет каже, що вибріхує автобіографічні факти у віршах, що це один із його прийомів. Але не всі — у дитинстві він справді не чув на одне вухо і до шести років думав, що це нормально. Його бабуся дійсно ненавиділа двох своїх доньок, хоч життя самогубством не закінчувала, як він пише у вірші під назвою «Передсмертний лист бабусі перед самогубством». А ще у нього є десять тату, які він пообіцяв показати увечері перекладачу, а нам продемонстрував лише одне на руці, котре потрапило на обкладинку його книжки. Цікаво, що родичі дорікають Тому за біографічну недостовірність, а не навпаки. Ну і наостанок вечора всі довідалися, що бабуся американського поета може бути полькою, про що він пару годин тому нібито дізнався від своєї мами. В останнє, чесно кажучи, чомусь не віриться, бо надто вже на догоду публіці це було сказано. Отак поет вибудовує власний міф на теренах іншої культури.

А щодо українського вечора — відчуття були фантастичні, бо публіка дуже жваво реагувала (оплесками, вигуками, запитаннями). Багато довелося говорити про зв’язок літератури з війною — такий вже зараз буремний час, що без цього не обходиться жоден вечір української поезії за кордоном.

Любов Якимчук