«Несподіваний поворот» — саме так можна назвати одну з найсмачніших характеристик будь-якої книжки, особливо прозової. Знайти цей поворот часто буває нелегко, навіть у визнаних і класичних творах. Тим приємніше, коли зустрічаєш його в текстах нових, дотепер невідомих письменників. Таке відчуття регулярно з’являлось у мене, коли я читав книжку «Рабині й друзі пані Векли» Олега Полякова (видавництво «Країна мрій»). Цей автор раніше не надто фігурував в українському літературному процесі. Уродженець Дніпропетровщини, журналіст за освітою, своєю першою книжкою він зумів добитись і художнього ефекту, й певного розголосу.

Роман «Рабині й друзі пані Векли» — це погляд у різні закутки суспільства на тлі однієї химерної ідеї. Ідея в тому, щоб зібрати разом багато розумних, красивих, ефектних молодих жінок, об’єднаних однією спільною зовнішньою рисою — величезним носом. А далі проводити різноманітні хепенінги, брати участь у телепередачах і модних показах, привертати увагу до групи «довгоносиків» у будь-який інший спосіб. І придумала це вигадлива, харизматична жінка на ім’я Векла, в котрої так само великий ніс.

На цю доволі абсурдну концепцію (хоч і не позбавлену реалістичності в добу особливої ваги інформаційних технологій, а так само не позбавлену ознак «пєлєвінщини») нанизується чимало інших речей. Різні гостросюжетні біографії героїв, включно з персонажкою, в якій можна вгадати Юлію Тимошенко. Науково-фантастичні побудови майбутнього (наприклад, туристичний острів-корабель-готель, у якому можна оселитись і мандрувати океанами). Детективні загадки (кому знадобилось убити одну з учасниць «довгоносої» команди?). Інтриги зі світу моди. Атмосфера п’яної провінції та тихого монастиря. І багато іншого. У книжці вистачає сюжетних ліній, подій і героїв.

Забавна вигадливість і дуже специфічне відчуття інтриги, таким чином, стає головною чеснотою «Рабинь і друзів пані Векли». Книжка веселить і дивує. При цьому вона ретельно й впевнено написана, автор грається з символікою, з різними підходами до писання,  різними поглядами на життя і світ, з різними настроями. А психологічна різноманітність, між іншим, не належить до речей найдоступніших для сучасної прози. Олегові Полякову вдалося створити яскравих і дуже відмінних персонажів, від інертного і загубленого головного оповідача та рішучої, владної Векли (котра потім раптом зазнає несподіваних метаморфоз) до спокійного цілеспрямованого архітектора, авантюрної колишньої моделі чи веселого богемного дизайнера-пияка.

Світ Полякова викликає інтерес, його хочеться читати й досліджувати. Відчитувати різні сенси, яких там чимало (тут роман потішить і тих, кого дратує «констатаційність» багатьох сучасних письменників). Щоправда, книжка «Рабині й друзі пані Векли» не позбавлена й сумнівних моментів. Наприклад, це дуже вже баналізоване зображення споживацьких радощів, «багатого життя». Частина персонажів живе в дуже забезпечених колах суспільства, і ця забезпеченість прописана якось надто стандартно, нагадуючи місцями пострадянські телесеріали, з легким треш-гламуром і надмірним, невідстороненим, акцентом на відповідній атрибутиці, з неодмінними переліками підкреслено дорогих напоїв і виданих і витрачених із тієї чи іншої нагоди сум. А втім, — це загалом поширена хвороба сучасної української прози. Вона (українська проза), може, просто ще не навчилася давати собі раду з матеріальними цінностями та предметами соціального престижу, поводитися з ними спокійно?

В одному з інтерв’ю Олег Поляков сказав, що вже пише наступну книжку. З огляду на головні переваги його першого роману — розмаїтість, стрімкість і пропрацьованість, — поява другого викликає позитивні очікування й сподівання. Це зайвий привід порекомендувати познайомитися з письменником, який творить прозу вельми прозору, але й не попсову; з письменником, який шукає несподіваного повороту. І взагалі — шукає.

Олег Коцарев