Кажуть, на друзів, як і на ворогів, треба ще заслужити. З цим у мене проблем нема. Заслужив. Але якось відчутно бракувало маніяків. Тривалий час не траплялися вони мені в житті.

Правда, траплялися на екрані телевізора. В ролі політиків, депутатів, чиновників.

Інколи, дивлячись різні там трилери перед сном, дивуєшся тихому сюжетному маразму. Переважна більшість різних маніяків спочатку мімікрують під порядних громадян. Навіть подекуди симпатичних. Вигулькують вони несподівано, але надовго. Убити їх неможливо, бо вони по кілька разів воскресають.

Тобто не бере його з першого разу ані куля, ані ніж, ані удар сковорідкою по голові.

Те саме бачимо і з нашими політиками та чиновниками. Вони теж мають здатність воскресати по кілька разів на різних поприщах. А це перша ознака маніяка.

Маніяк – це психічна хвороба. Він не може не вбивати чи не ґвалтувати. Він може на якийсь час зачаїтися, але все одно потім вискочить із засідки і зробить свою справу.

Спостерігаючи за пересуванням непотоплюваних політиків, можна переконатися, що вони теж психічно хворі. Раз побувавши у владі, уже заспокоїтися не можуть. Їх продовжує муляти непереможна ідея знову посадити свій заслужений центнер живої ваги у тепле крісло.

І це не лікується.

Я вже колись писав, що люди, які пішли у владу, ніколи назад не повертаються. Це карма. Далі вже вони зубами будуть вгризатися у свої крісла.

Я думаю, що їх пора лікувати.

І проблема не тільки в політиках, а в будь-якій владі. Ось в одному університеті у Харкові відбулися вибори ректора. Було два претенденти. Найголовнішому претендентові, діючому ректорові, 81 рік, а проректорові – 68. Виграла молодість!

Та лише тому, що група викладачів змусила перестарілого ректора зняти свою кандидатуру, задемонструвавши йому цілу папку з компроматом, який вони обіцяли опублікувати.

Тут логіка цікава. Якщо ректор був злодієм, то мав би сісти. Але ні – з огляду на старість усе добро, нажите каторжною працею, залишиться в сім´ї.

У другому навчальному закладі того ж Харкова відбулася така сама ситуація. Ректор, яки був при владі понад тридцять років, виграв чергові вибори. А чому? Бо голосували за нього такі ж самі старпери.

Але таке діється геть у всіх навчальних закладах, де пенсіонери міцно тримають штурвал влади і не дають дороги молодим науковцям.

Тому й кажу – це невиліковне. Але боротися з маніями влади треба. На жаль, з міністром освіти, як і з міністром культури, нам повезло не більше, ніж потопельникові. Ці люди теж уже не поступляться, і з крісел їх доведеться випалювати розпеченим залізом.

Маніяки, які живуть довкола нас, можливо, не такі небезпечні, як маніяки владні. Переважно це прості люди. Якби комусь із них вдалося опинитися у парламенті, хтозна яку б інтригу вони закрутили.

Один із таких простих людей з маніякально-депресивним психозом недавно з´явився і на моїй скромній орбіті.

Уже тричі до мене підходив чоловік, якого я знав раніше лише з вигляду, і на повному серйозі розповідав, що за ним полюють спецслужби. Вперше це було за часів Януковича. І тоді я попався. Я уважно вислухав його версію, з чим це пов´язано.

Як з´ясувалося, вони хочуть отримати його "жосткий диск". Людина, яка вживає слово "жосткий" замість твердий або жорсткий цілком заслуговує на те, аби стати політиком. Бо саме так висловлюється більшість наших політиків, кажучи, що треба діяти "жостко". Звичайно, на словах, бо ніколи так не діють.

Коли він мені про це сказав уперше, я подумав, що там, на тому його "жостокому дискові", якісь офігенні таємниці. І ось зараз він мені їх передасть, а я влаштую сенсацію.

Коли ж я став уточнювати, він довго не відважувався розповісти. Він нервував, озирався, повторював, що тільки я можу йому допомогти. Врешті він, стишивши голос і роззирнувшись на боки, сказав:

– Там уся "Мальва Ланда".

При цьому він вирячився так, ніби на диску було все листування Путіна за останні 10 років.

Я мало не беркицьнув. Мій роман, за яким полюють спецслужби, перебуває у вільному продажу. Хоча, не факт, що спецслужбам це відомо, бо по книгарнях вони не ходять. Хіба що перевдягнені і з окулярами на носі.

Тут у мене з´явилася перша підозра про те, що це маніяк. Я сказав, щоб він звернувся зі своєю сенсацією до відомої львівської газети, але він навідріз відмовився, бо там, мовляв, сидять теж спецслужби.

Тоді я обірвав розмову і розпрощався. Але, як я казав, воно ж не лікується. Тому він ще двічі приходив до мене додому. Востаннє – півроку тому. Розмовляли ми через браму. Історія не змінилася. Полюють. Чому досі не вполювали? Бо він дуже обережний. Коли його нема вдома, вони нишпорять по хаті в пошуках того нещасного диску. Але він його заховав дуже надійно. Приходячи додому, він натрапляє на їхні сліди по всій хаті.

Я не знаю, чим вам допомогти, кажу я. Ні-ні, заперечує він, знаєте. Це ж усе через вас. Адже там, у вашому романі, передбачена війна!

Мені ледве вдалося його спекатися. Потім я ще не раз зустрічав його на вулиці. Помічав на собі його сумний і розчарований, а може навіть осудливий погляд. Але я намагався на нього не дивитися.

Більше він мені не набридав.

І тоді я подумав: а що як ми всі не будемо більше на маніяків при владі дивитися? Адже вони такі спраглі нашої уваги! Наших поглядів! Без нас, без живлення нашою енергією і увагою вони ж НІЩО і звати їх НІЯК.

Може, це якраз і є той найдієвіший спосіб, аби вони безслідно зникли?