Білоруський художник і письменник Артур Клінов свою книгу про Мінськ назвав "Місто сонця". Доволі точна назва як на мене – в Мінську настільки широкі проспекти, що для світла там лишається справді багато місця. Особливо влітку. Гаряче повітря, розслаблена публіка, багато сонця, мало реклами – Мінськ справді може вразити. В місті підкреслено чисто. В наших південних містах таке складно собі уявити. Навіть у Харкові з його мером-господарником. Всім цим хочеться захоплюватися, проте скептичний розумі відразу ж починає шукати в цьому всьому якесь подвійне дно, якусь хитрість, щось приховане. Скажімо, сліди диктатури. Десь же вони мають бути, ці сліди? Якимось же чином має тиснути відсутність свободи слова й присутність спецслужб? Але ні, не тисне, не відчувається. Хіпстери на велосипедах, дорогі автівки ("Жигулів" майже немає!), усміхнені обличчя. Жодних "воронків", жодної міліції, жодних портретів Луки на фасадах будинків. Може й справді, починаєш сумніватися, все це вигадки та пропаганда, й немає жодної такої диктатури, жодного тоталітаризму, і все в них добре, все гаразд – живуть собі в своєму чистому місті, підставляють обличчя сонцю, насолоджуються життям, тішаться часу та простору. Хочеться, щоби все було добре, хочеться довіряти тим красивим декораціям, які для тебе вибудовують. Хочеться вірити в місто сонця, хочеться вірити в утопію.

Якщо проїздити Білорусією зі Сходу на Захід і не від´їздити далеко від міжнародної траси, справді можна повірити в перемогу добра в окремо взятій пострадянській республіці. Після українського бездоріжжя та урбаністичного хаосу все видається мальованим і виставковим. Виникає бажання безкінечно мчати цими дорогами. Мчати й нікуди не звертати, аби не натрапити на щось неприємне. Щоправда, дещо напружуєшся, потрапивши до першої-ліпшої придорожньої їдальні. "Можна зіставити столи до купи?" – питаєшся. "Ми – придорожня їдальня, – з образою в голосі відповідає жінка на касі. – Столи зіставляти можна лише після одинадцятої вечора". Працівники торгівельної сфери тут загалом жорсткі й категоричні. Як у Радянському Союзі. Або в українському Криму. Таке враження, що різко й без попередження потрапив років на тридцять назад. Якесь таке дивне поєднання – хороший асфальт і погане харчування, пафосні сонячні проспекти й захована в дворах, подалі від стороннього ока, "білоруська" книгарня. Все таки знаходиш собі якийсь негатив, після чого заспокоюєшся й повертаєшся до споглядання ніжних ландшафтів за вікном.

Добре, - думаєш собі, - що важливіше: зовнішній блиск чи внутрішня свобода? Регулярні соціальні виплати чи можливість займатися улюбленою справою без огляду на державну машину? Сильна влада чи громадянське суспільство? Чого б тобі хотілося більше? І чого б хотілося більше твоїм співвітчизникам? Адже постійно доводиться чути від "пересічних" громадян України захоплені перекази про білоруські порядок і зарплатню. Більше того, не сумніваюсь ні на хвилину, що багато б хто з цих пересічних громадян охоче проміняли українське повітря свободи на куди прохолодніший, проте більш зрозуміло організований клімат північних сусідів. Нічого не чіпати, нікуди не інтегруватися, триматися за те, що маєш, і не надто висовуватись. Мати спокій. Жити під сильною рукою. Насолоджуватись порядком. Зсовувати столи після одинадцятої.

На трасі, ближче до польського кордону, зупиняємося коло чергового закладу громадського харчування. Витягнута конструкція, обтягнута пластиком, якась дивна архітектура. Проте довкола висаджено квіти, підметено територію. Заходимо досередини. Виявляється, це залізничний вагон. Пластик лише зовні. Всередині побиті стільці й "кельнер" у спортивних штанях. Контрасти, перепади й парадокси.

Над автострадою темніють вечірні небеса. Віє прохолодою. Мчать автівки. Хтось прямує на Схід, у бік Москви. Хтось на Захід, у напрямку Варшави. Цей вагон нікуди не рухається.