Назва «Кінець епохи пізнього заліза» не висмоктана з пальця, за нею стоїть ціла теорія українського історика Миколи Чмихова. Вона має насторожуючий езотеричний запашок, але все одно страшенно цікава. За Чмиховим, історія людства рухається великими зодіакальними циклами, що супроводжуються кліматичними змінами і збігаються з переломами археологічних епох. Все те грубе невігластво, яке ми вдосталь спостерігаємо навколо останні кілька років, — це якраз завершення голоцену і початок постзалізного віку.

Якщо ці обчислення вірні, голоцен добігає кінця саме зараз, 2015 року. Кінець світу (або епоха змін, як кому більше подобається) — велика подія, яку потрібно дуже уважно фіксувати й аналізувати. Симптомів тут багато, але в контексті збірника Дорошенка зокрема та арт-критики як такої найцікавіше було б поговорити про пам’ять.

Пам’ять — взагалі одна з ключових наших проблем. І в масштабах тієї сучасності, в якій abendlandes живуть останнє століття (недарма сучасність розпочалась із Пруста), і ось саме тепер, у добу Інтернету.

Інтернет тут взагалі дуже цікаво вивернув ситуацію; ставши нашою зовнішньою пам’яттю, він нас розслабив і дезорієнтував. Інтернет — це таке ідеальне втілення архіву, гіпербібліотека. Він все пам’ятає за нас і замість нас. Пам’ятає все без розбору і будь-що миттєво архівує, залишаючи нас в ідіотичній невагомості. Нестерпна легкість забуття...

Тим часом у соковитому українському чорноземі ця проблема розростається буйним цвітом. Для тутешньої культури погана пам’ять — така ж неодмінна риса, як, наприклад, комплекс жертви чи сирітська туга за месією. Пам’ятати ми не вміємо і не любимо; українську культуру гризуть одночасно і амнезія, і штучні спогади.

Натомість у Дорошенка пам’ять дуже хороша.

З одного боку, його книжка досить необов’язкова: ми читали ці статті раніше, в різноманітних журналах-газетах-каталогах (а хто не читав, навряд чи взагалі добереться до збірника, його автор все-таки не поп-зірка). Для самого Дорошенка видання на папері — це, радше, статусний жест. Мати в списку особистих досягнень книжку — це справді круто, а писати справжні мемуари ще ніби зарано; то чому б не зібрати свою колекцію greatest hits. Симпатичний подарунок собі та друзям.

Але якраз завдяки необов’язковості нерідко з’являються надзвичайно цікаві й важливі речі. «Кінець епохи» виявився дуже своєчасним і потрібним документом, який здатен хоча б частково закрити дірки в матерії пам’яті. Власне, саме в цьому зараз і полягає головна функція критики: пам’ятати, розкладати по поличках і розставляти все по місцях, не дати загубитись в тотальному і глобальному архіві.

Дорошенко пам’ятає багато чого: венеційські бієннале, київські виставки, болгарських педерастів, буддійських святих; Кулик і Кравчук, Бодріяр і Бегдебер, Мамонов і Муссоліні. Книжка містить багато описів картин та інсталяцій, але мінімум їх зображень — збірник натомість проілюстрований переважно особистими фото зі світських заходів і просто алкотусовок. Це дає ще один цікавий рівень сприйняття. Цей опус не просто слугує звітом про виконану роботу санітара того дрімучого лісу, що його називають українським арт-процесом; у ній багато особистого. Події, тренди і люди не просто зафіксовані, а пропущені крізь себе... Історія кінця світу (гаразд, кінця епохи) в окремо взятій голові. Ці тексти живі — вони допомагають пам’ятати — саме тому, що особисті.

Лев Шестов писав, що по-справжньому особистими можуть бути лише дві речі: смерть (не можна померти за іншого, помираєш завжди особисто ти) і розуміння (зрозуміти за іншого теж неможливо). Про смерть — розмова окрема; а от розуміння — то є наразі велика цінність. Поділитися ним неможливо, проте можна створити ситуацію живого діалогу: перейти на особисте, розбудити, допомогти опритомніти.

Щоб розуміти, треба пам’ятати. Інакше не вийде.

Назар ШЕШУРЯК