Ні-ні – я, звісно, іронізую. Ніколи нікого не вчив, як потрібно писати. Тим більше – як писати не треба. Це, скоріше, пам´ятка самому собі, нагадування про те, як легко можна написати щось таке, чого писати, м´яко кажучи, не варто. І всі написані перед цим книжки жодним чином не допоможуть. Оскільки література, це як гоління – кров самому собі можна пустити щоразу, незалежно від віку та досвіду.

Скажімо, "російський і радянський" письменник Олександр Проханов, у якого за спиною десятки романів, написав ще один роман, цього разу про Донбас. Читаючи його, цей роман, увесь час ловив себе на думці – ось як не варто писати, ось як писати не слід у будь-якому разі. Читай уважно й запам´ятовуй: так писати в жодному не можна. Ніколи. Ні про що.

Справа навіть не в художньо-стильових особливостях. Художньо-стильові особливості – річ суб´єктивна. Хоча що тут суб´єктивного – пафосне багатослів´я, ходульні персонажі, діалоги, в яких автор розмовляє сам із собою, нехитрий сюжет, що тримається на банальностях і кліше (якщо вже у героїв нині любов, то завтра їх обов´язково розбомблять "українські фашисти", якщо вже героя ведуть на розстріл, то він обов´язково виживе (і обов´язково через те, що "фашисти" йому не зв´язали руки, як це й показано в багатьох радянських кінофільмах), якщо вже президент Росії дав автору слово – слова свого він дотримається). Річ не в цьому. Річ у тім, що мова йде про війну. Відповідно, автор показує, як саме, на його думку, припустимо про цю війну писати.

Скажімо, головні герої (їх двоє, обидва письменники, старий і молодий). Старий, на відміну від колег, поміркованих патріотів, відкрито закликає президента РФ ввести на Донбас війська, оскільки на Донбасі "убивают русских". Пояснень не дається – звідки на Донбасі "русские", чи є там при цьому українці (автор цього слова майже не вживає, він вживає "укры"), якщо немає, то куди вони зникли з території двох областей України (характерний вигук про "укрів" однієї з бабць на мітингу роспатріотів – "і звідки вони лише взялися?!". Автор не ставить питання, то й особливо не заморочується з приводу відповідей. На Донбасі вбивають "русских", у Києві до влади прийшли "погані" євреї. "В Киеве хазары власть захватили, - говорить у книзі один із персонажів. - Была Украина, а теперь Хазария. Они в Донбассе русских добьют и за Крым возьмутся". Себто, Україна все-таки була. Залишились укри. Пояснювати їхню появу немає особливого сенсу. Як і виправдовувати їхнє знищення.

Те саме стосується й іншого головного героя – молодого письменника-пасіонарія, що їде на Донбас за враженнями для своєї першої книги. При цьому бере до рук зброю й починає валити "укрів". Теж нікому нічого не пояснюючи й не мотивуючи. "Укри" потребують знищення без жодних пояснень та виправдань. Вони сповнені негативу та глупоти за визначенням, без особливих причин. Просто їх такими створив Господь, про якого в книзі теж згадується доволі часто. Так само жодних пояснень та коментарів, на думку автора, не потребують багато інших моментів: негри в українських танках (так-так, я не вигадую – Проханов на старості років справді пише про негрів в українських танках), московський ребе, який говорить про "несправжніх євреїв" в українському уряді (себто, автор нібито й пише про хазарів, але завжди обачливо вкладає ці слова в уста як не ребе, то якому-небудь юродивому патріоту), українські сбушники, які давлять танками полонених "ополченців", знімаючи все це на камеру (мабуть, щоби відзвітуватись перед хазарами), масові розстріли в піщаних кар´єрах, інший трешняк, який не завжди зустрінеш навіть на російському телебаченні.

Автор, щоправда, намагається давати "правду у всій її повноті", аби оповідь виглядала не так шаблонно. То хтось із "ополченців" (звісно, що колишній зек, засадничо неповноцінний пасіонарій) виявляється скотиною – ґвалтує жінку, краде в неї прикраси, за що й отримує кулю від справедливого комбата, то одна з жінок, яких захищають "ополченці", починає проклинати їх і питати українською мовою (як її собі уявляє автор), навіщо вони сюди прийшли. Але такі речі, в принципі, теж не пояснюються й не коментуються – ну зґвалтував, ну і ладно, ну почала проклинати – ну й мать її так. Все одно у всьому винні хазари.

А ще ця подиву гідна щирість та безпосередність, із якою герой-пасіонарій (нагадаю – молодий російський письменник, що приїхав на Донбас шинкувати "укрів") відповідає "укропському" танкісту, який пригнав "ополченцям" "укропський" танк (теж, до речі, дуже показовий епізод у плані достовірності): "Так, ми шахтарі. Шахтарі й землероби" (І таксисти – хочеться додати від себе).

А ще ця фантастична запопадливість перед владою, ніжне, навіть можна сказати – любовне ставлення до президента: "Президент протянул Кольчугину узкую, легкую ладонь, и его рукопожатие было теплым, сердечным". Так, ніби мова йде про перше побачення з жінкою, яка давно подобалась. Або теплі й сердечні слова, якими президент із "узкими ладонями" пояснює старому письменнику політичний момент: "На нас напали. Еще не ракетами и танками, но оружием, которое уничтожает наши идеалы и ценности. Российское государство подвергается мощным разрушительным воздействиям". Напали, ясна річ, хазари, тут зайвий раз навіть зазначати не треба.

І ось думаєш – що має відчувати читач у процесі прочитання цієї дивовижної книги? Очевидно, ненависть. Російський читач – ненависть до "укрів" та "хазарів", за те, що вони "убивают русских". Український читач, якщо до нього ця книжка потрапить – ненависть до "русских", які подібну їрунду продукують та розповсюджують. А письменник (скажімо, молодий, неважливо – російський чи український) мав би розуміти – так писати не треба. В жодному разі. За жодних обставин. Навіть якщо тобі вже сімдесят сім. Особливо, якщо тобі вже сімдесят сім.