Гадаю, вся ця колотнеча з іноземцями в українській владі – просто крок відчаю. Нібито все спробували, нібито всіх залучили, здавалося б, усе перевірили – все одно крадуть. Спробували запропонувати тим, кому б, здавалося, вже нічого не треба. Виявляється, треба. Звернулися до тих, у кого немає нічого. Самі зрозуміли, що даремно. Що лишається робити? Запрошувати іноземців, ясна річ. В якості живого прикладу. Ось, мовляв, не говоріть, що не можна, не говоріть, що інакше не виходить, припиніть скаржитись на можливості, що провокують. Можна не красти. Можна. За певних умов, звісно. Якщо ти, скажімо, грузин. Не віриш – переконайся. І запускають грузина в той самий кабінет, дають ключі від того самого сейфу, зачиняють на ніч, сидять у коридорі, бояться пропустити. Зранку заходять – усе на місці. Грузин, що характерно, працює. Сейф на місці. Можна не красти, можна. Єдине, що робити, якщо ти не грузин? Які варіанти? І тут програма дає збій – варіантів немає.

Печально, але справді доводиться погодитись – варіантів немає. Якщо не грузин – все одно почнеш красти. Навіть якщо сейф буде порожнім – потягнеш сейф. Це вже на рівні інстинкту, на рівні ментальних особливостей. Цим ми відрізняємось, за цим нас завжди можна впізнати в будь-якому строкатому натовпі. Якщо серед строкатого натовпу виявляється крадіжка державних коштів в особливо великих розмірах – значить, ми десь поруч. Скоріше за все, вже переховуємо вкрадене. Замітаємо сліди. Готуємо запасні аеродроми. Даємо неправдиві свідчення. Скаржимось на правосуддя. Інших варіантів немає.

Це як із футболом. Спочатку ти підіймаєш спорт у регіоні, підтягуєш трудові резерви, робиш ставку на талановиту молодь, потім плюєш на все це й купуєш бразильців. Будь-яких. Будь-звідки. За безцінь. Хай грають за харчі. Хай не говорять жодною іноземною й не пишуть навіть своєю. Хай бояться вийти ввечері з готелю. Так навіть краще – не навчаться поганому від трудових резервів. Головне, що вони виходять на поле й твоя команда перемагає. І всі задоволені – батьки міста звітують про успіхи фізкультурного руху, підлітки носять футболки з прізвищами кумирів, кумири бояться виходити на вулицю твого чарівного промислового міста. Інших способів перемогти не буває.

З дорогами те саме, до речі. Скільки їх не будуй, скільки не ремонтуй, скільки не старайся – все одно ями. Причому, що характерно – ями лише до кордону. З того боку кордону їх немає. Хоча наші там теж їздять. Тими самими машинами. Себто, проблема все таки не в нас. Проблема в дорогах, я так думаю.

І тому, безперечно, що їм лишається? Брати іноземців. Лише так. Так краще для всіх. Потрібне нормальне суддівство? Краще відразу взяти яких-небудь поляків. І таксистами краще поляків. І митниками, про всякий випадок. Потрібна нормальна музика? Нормальна музика робиться в Британії, краще звідти відразу й починати, експерименти вже проводились – все одно все робилося під британців. Потрібні нормальні капіталісти – краще взяти з іноземною пропискою: принаймні, за пропискою їх потім можна буде знайти. Потрібні викладачі – краще взяти німців. Заодно й з дорогами допоможуть. Автопромисловість теж краще доручити німцям. І побутову техніку, якщо вже по совісті. А ось сільське господарство все-таки полякам. Німцям – лише в тому випадку, якщо поляки відмовляться. Але в жодному разі не братися за сільське господарство самим. В жодному разі. За жодних обставин. Доведеться потім вигадувати різні посухи та колорадського жука на озимих культурах.

А якщо вже говорити зовсім відверто – краще й письменників звідки-небудь виписати. Скажімо, з Китаю. Китайці працьовиті і їх, головне, багато. Не випишеться перша партія – замовити наступну. Якщо ж не хочеться з ними тягатися – можна знову обійтися німцями. Єдине питання – хто їх читати буде? Читачі в цій країні нічим не кращі за письменників. Хіба що з поляками домовлятись. Не задіяними в сільському господарстві. Інших варіантів немає.