Роман В’ячеслава Гука «Сад Галатеї» нараховує майже 500 сторінок. Не завжди кількість визначає якість або ж є маркером якісного письма у літературі. Проте цього разу є всі підстави говорити про справжню подію в сучасній українській романістиці. Цей твір можна легко сплутати з перекладом сучасного європейського роману або ж роману ХХ століття.

«Сад Галатеї» – це інтелектуальний роман, властивий англосаксонській та почасти скандинавській літературній традиції. Події відбуваються в Латвії. Проте надзвичайно цікавими є імаґологічні картини, які створює оповідач (пан Янсон), наприклад, про Санкт-Петербург або про Крим, який в уяві героя викликає спогад про пса, якого переїхав трамвай. Пес «перед самою смертю злягався з якоюсь сукою, і все те відбувалось на тих рейках: сука, мабуть, першою помітила небезпеку, одчепилася від нього і втекла, а він залишився на тому місці вже назавжди. До речі, це схоже й на людей» (с. 147). Образ Петербурга також досить промовистий у романі. Місто зображено в похмуро-гнітючих напівтонах. «Це було взимку, добре запам’яталося щось густе, якась мряка, більше схожа на туман, у якій було навіть тяжко дихати, а ще – рудий, ні, навіть криваво-рудий сніг. Жовті плями ліхтарів на вулицях, що блимали тривожно, як маяки, – нагадували колір сечі, а звіряча холодне­ча, яка панувала тоді, тільки посилювала гидке враження від того міста <…>. Саме тоді я наре­шті ж зрозумів, чому Санкт-Петербург називають містом самогубців» (с. 96).

«Сад Галатеї», – це також і постекзистенційний роман, у якому досить чіткими є елементи філософії екзистенціалізму (рефлексійність, увага до першої особи, яка переповідає історію минулого, приреченість життя і бунт героя, нудота від людського марнославства і зустріч зі смертю, прагнення полюбити життя і знайти у ньому щось, що все-таки обґрунтовує потребу у цьому світі, повному огиди і потворності). «Господь катує мене довгим життям, до якого я відчуваю глибочезну відразу. Життя – гидке мені, як той убитий собака з міського парку» (с. 113).

У романі порушено кілька складних морально-етичних проблем, які пов’язані з особливістю історію, часу, в якому випало жити героєві. Чому літній чоловік, на думку слідчого, наважується учинити вбивство у притулку для літніх? Як у людині зароджується бажання вбити? Як інші підштовхують героя до злочину? Чому у світі має місце безпричинний гнів, агресія, ненависть? Звідки випливає здатність до жорстокості? Водночас письменник порушує і питання про те, чому взагалі людина здатна на вбивство і – ким, зрештою, є людина. Останнє запитання для мене уже є свідченням того, що «Сад Галатеї» – це непроминальний твір, який має значний евристичний потенціал у плані розкриття людської психології.

«Сад Галатеї» – це роман про свободу і несвободу, про вільну волю і біологічну та психологічну детермінацію. Слідчий і підозрюваний часом міняються ролями. Так само і в житті: ми не завжди можемо сказати, хто є невільником, а хто наглядачем. В’ячеслав Медвідь одним із перших порушив цю філософську дилему в українській літературі («Галерник і наглядач»). В’ячеслав Гук створив роман про людину, якій набридло жити, бо нічого нового вона для себе уже ніколи не пізнає. Ця людина спустилася на дно життя і побачила як найбільше сяйво, так і найбільший бруд. Життя – це каторга, на яку людину обрікає Бог. Самопізнання нічого не варте, якщо поряд із тобою немає того, хто тебе любить. На світі може бути лише одна людина, яка кохатиме тебе і буде з тобою. Інші любощі – тільки шлях до розкриття власного світу, чинником якого є тіло. В.Гук обґрунтовує тілесність як компонент людської ідентичності, проте робить це надзвичайно філігранно і вишукано. Пан Янсон – це свідок і жертва історії, людина, яка втомилася жити і тікати від інших, бо коритися «брутальній дурості світу мені вже не стає наснаги» (с. 32).

Дмитро Дроздовський