Іноді, особливо зранку, коли соматичний удар в живіт сповіщає, що реальність, в якій війна і горе; горе, що йому немає кінця, і воно є єдиним моїм теперішнім - я мрію про Росію. Про те, щоб прокинутись і почути: її не стало, вона більше не існує. Поділася кудись, може, знялась та поїхала, може, пішла під воду, може, вилетіла освоювати космічні світи. Вся, цілком.

В моїй мрії не все додумано до кінця. Я не знаю, що залишилось. Територія? Ліси? Будинки? Чи її всю хтось дуже сердитий та втомлений від масштабів горя та сліз, породжених нею, просто стер з поверхні Землі? Не знаю і не хочу знати.

Я ловлю себе на думці, що більше не бажаю їй зла. Я замовляю для неї небуття. І в цьому для русських немає нічого особливого, нічого нового. Вони й так небульці.

Навіть тоді, коли вони ще були напівживими та здавались небезнадійними, коли вони ще приховували, що вірус мертвого отримали у спадок, від батьків, але вже пишалися, що проти такого огромєнного вірусу у людства немає щеплення, я намагалася це не брати до уваги.

"Хохли, - казали вони. - Сало понадкушували?" Сміялися. Я б мала ображатись. Але ні. Мені було соромно, як бува соромно за непогану людину, яка напилась до повної відключки, валяється на підлозі, пускає слину, безголосо викрикує сороміцькі пісні та вимагає визнання її прав на посаду генія, принца чи генерального директора всіх бізнесів у світі. Русського, що смачно вимовляв оте своє "хохли", хотілось завести кудись подалі від людського ока, трохи стукнути та забути до ранку. Імперськість, московськість - все це здавалось жалюгідним, хворобливим та непристойним. "Завтра" в стосунках з імперськими пиятиками не наступало. Але, ніде правди діти, русських, що вони смачно вимовляли свої "дружні" месиджи про "хохлів", було багато. Такий собі постійно діючий конвеєр. Можна було гурманити та обирати, які стосунки переривати у першу чергу, а які у другу. Переривати.

Чи були серед русських добрі люди? Чи є?

Наприкінці 90-х в історичній літературі постала концепція "доброго німця". Якось відкрилось та промовилось, що не всі німці, навіть й не всі нацисти були катами та покидьками. Шепіт з минувшини, з пережитої окупації, доносив імена Ганса, Дітера, Гайнріха, що ділились шоколадкою, ліками, хлібом та при відході-втечі не підпалили хатину. Злі німці підпалювали, а добрі - ні. Залишали як є.

Провина не буває колективною. Це правда, з якою нічого не поробиш. Але якого чорта тих добрих німців занесло в степи та ліси України, якого біса до їх рук потрапила зброя? І бої - ті, що були до чи після шоколадки та не підпаленого будинку - чи минулися для них без жодного пострілу, без жодного вбитого?

Може, так. Може. Ні.

Радянські діти ще пам´ятають, як сприймалась нами колись німецька мова. У вголос прочитаного Гете, Шиллера чи Ремарка ми чули спочатку розтиражоване пропагандою, узгоджене історичною пам´яттю "хенде хох". А вже потім, після - слова і смисли, які народжувались, щоб створити, врятувати чи виправдати німецький народ. Навряд чи Гете міг припустити цю дитячу радянську алергію на його вірші. І Шиллер також. Ремарк же, напевно, відчував. Як і Гайнріх Бьолль, як Карл Ясперс, як Ганна Арендт. Персональна провина та робота над нею. Першими з німців до роботи над катастрофою нацизму встали найменш винуваті. Але встали просто тому, що вони німці.

Алергія на підсвідомий страх розстрілу, поданий в обгортці агресивного вигуку "хенде хох", розсіялася. Щоправда, не Ясперс, а німецьке порно та час, який невпинно спливав, змінюючи світ, мене, інших, посприяли лікуванню.

Однак тепер місце німецької мови, що сприймалася як мова війни, посіла русська. Не моя, а ота чужа русська із скорострільною вимовою, із голосними, з´їденими у гонитві за московськістю вимови, з акцентованим претензійним інтонуванням. І тепер мені важко не почути вбивцю навіть у дитині, що просить у мами "млака".

Чи є серед русських Бьолль та Ясперс?

Напевно, є. Мають бути. Бо інакше наше безнадійне сусідство загрожує стати таким, яким воно є у ізраїльтян.

Чи пишуть вони зараз книгу про провину та вибачення? Не про "примирення братських народів", а саме про вибачення, про чесне каяття та глибоке спокутування провини перед тими, кого вбила імперська рашистська машина смерті?

Я не знаю й тому не вірю. Чи не вірю й тому не хочу знати.

Я несправедлива й травмована. Я ненавиджу й тим стаю схожою на того, хто ненавидить мене. У намаганні омріяти небуття ворога я сама стаю, як ворог, омріюючи власне небуття.

Наслідуючи ворога, віддзеркалюючи його, я сама стаю злом, втім не можу зупинитися. Якась сила тягне мене стати художнім керівником трьох наступних поколінь, що мають навчитися ненависті, почуттю постійної загрози та бажанню дійти врешті-решт до тої клятої Москви, щоб після цього вже точно: ніколи знову. Мої правнуки, можливо, зможуть видихнути та посміятися. Особливо, якщо Росія навчиться робити популярне порно, де замість "кримнаш" будуть весело стогнати "да-да, дасістфантастіш".

У хвилини просвітління, що, на щастя, все ж бувають, я відчуваю в собі сили тільки на ввічливий холод, на відсторонене незнання, наполовину здійснену мрію, в якій всіх русських хтось добрий та чуйний стер нехай не з поверхні Землі, а просто й назавжди - з моєї свідомості.