«Ну що б, здавалося слова, слова та голос – більш нічого. А серце б’ється, ожива, як їх почує,» – писав класик, якого, мабуть, пророком називають таки не даремно. Саме слова – основна і найдієвіша зброя ХХІ століття. Держава, що хоче вижити у цьому світі й зберегти ту національну спільноту, яку вона представляє, має дбати про слова, інакше кажучи – про пропаганду. Якщо держава не дбатиме про свої слова на своїй території, про вакантний інформаційний простір подбають інші «доброзичливці», і закінчиться це, найімовірніше, катастрофою для легковажного і неговіркого народу. Прикладів купа, найяскравіший – Чехословаччина перед Другою світовою та й УНР перед навалою більшовиків.

З книгою «Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності» українських слів стає більше. Що важливо, слова цієї книги – безкомпромісно українські, без жодних спроб усидіти на двох стільцях, роздати і вашим і нашим, ссати, як розумне телятко, від двох маток. Книгу, як і передачу «Машина часу» на 5-му каналі, олітературеними сценаріями до якої, власне, є тексти збірника, можна назвати могутнім професійним знаряддям української пропаганди. Це не значить, що у книзі написано неправду, бо саме слово «пропаганда» зазвичай сприймається у якомусь такому сенсі. Колись Юнг сказав про власний фантастичний досвід, який спонукав його до формулювання ідеї про колективне несвідоме: «Не важливо, чи це правда. Важливо, що це моя правда». Так і тут, «Україна. Загартована болем» – більше, ніж правда. Це українська правда.

Історична публіцистика Олега Криштопи і Андрія Охрімовича не має недостачі фактів, проте не має вона й недостачі почуттів. Залишивши академічний об’єктивний тон для дисертацій, дослідники не соромляться давати оцінки тому, про що пишуть, при чому інколи роблять це достатньо емоційно. Авторів цікавить не так минуле, як результати минулого у теперішньому і, вірогідно, у майбутньому. Вони досліджують не певні історичні періоди, у центрі їхніх міркувань – вияви процесів, що мають глибоке, інколи навіть тисячолітнє коріння, однак продовжуються і до сьогодні. Так, наприклад, розділ, що його названо «Переписування історії в Росії» присвячено як подіям, що відбувалися у 1237 році (перша літописна згадка про москвичів), так і нинішнім спробам росіян на чолі з їхнім президентом видати бажане за дійсне. А розділ «Пропаганда» об’єднує інформацію про віртуозні схеми промивання мізків у гітлерівській Німеччині та СРСР часів Сталіна, сучасне протистояння християнського і мусульманського світів у масмедіа, факти системного спалення українських книжок та бібліотек російською владою від часів Петра І до сьогодні; є у цьому розділі навіть аналіз фільму «Тарас Бульба» Бортка (улюблене кіно Жириновського, не знали?).

Автори уміло зв’язують в один вузол розрізнені факти і читач, якого немов відвели подалі від гігантського полотна, починає бачити обриси цілісної постаті, а не окремі хаотичні мазки. Побачене шокує. Але тут виникає питання, чи має історія дійсно якусь мету, якусь визначену точку, до якої рухається все і вся? Якщо припустити, що так, то тоді цілком можна прийняти концепцію хитрих і підступних інтриг, які Москва споконвіку плела супроти України (принаймні в інтерпретації Криштопи і Охрімовича) і України, яка крок за кроком готувалася до своєї незалежності, до останньої битви за неї. Але ж цілком можливо, що історія – це просто низка подій, які ніхто не годен передбачити чи контролювати. Тоді надмірна чіткість характеристик столітніх і навіть тисячолітніх процесів видається не зовсім правомірною. Але тут уже читач має вибирати на свій розсуд.

Діапазон переосмислення української історії у цьому проекті дуже широкий. Від відомих історичних подій і особистостей до забутих або таких, що свого часу пережили пластичні операції невблаганним російсько-радянським скальпелем. Переяславська рада, історія Запорозької Січі, гетьман Калнишевський, Голодомор, повстання Холодного Яру, бій під Гурбами, «суча війна» в таборах ГУЛАГУ… Про усе це більшість принаймні чули, хоч і не завжди те, що розповідають Криштопа і Охрімович. Упевнена, інформація про митрополита Андрея Шептицького, борця Івана Піддубного, повстанське радіо «Афродіта», діяльність російського СС у роки Другої світової війни для багатьох стане новиною. Цікавим є розділ «Шевченко vs Гоголь», що поєднує не лише історію й літературу, а й психоаналітику. Зрезюмувати основну думку цього розділу можна так: проблеми з національною ідентичністю стають проблемами сексуальними, потім – психологічними і нарешті – психічними (Гоголь), і навпаки, відсутність проблем із визначенням власної національності робить людину якщо і не щасливішою, то принаймні психологічно стійкішою (Шевченко).

Авторам загалом вдалося створити книгу, що відповідала б своїй назві. країна у Криштопи і Охрімовича – саме загартована болем (не згорьована, не змучена, не зігнута). На перший поУгляд обкладинка книги – фото розпухлих від голоду українських дітей – може здатися дисонансом до оптимістичної авторської позиції. Така обкладинка, мабуть, невдалий маркетинговий хід з точки зору обивательських вподобань, проте вона насправді органічно продовжує концепцію, висловлену у текстах. Діти – шкіра та кістки, розпухлі животи – дивляться на читача якось на диво спокійно, навіть іронічно, немов питають, ні на що особливо не сподіваючись, «Невже забули? Невже знову пробачите?».

Звісно, кожна книга, яка претендує на історичність, це передусім джерела. Розділи «України. Загартованої болем» рясніють цитатами істориків, політиків, письменників, громадських діячів, є уривки з листування, блогів, статей. Шкода, що до усього цього багатства не додали повноцінного списку використаної літератури. Це, на мою думку, суттєво підняло б авторитет видання серед вдумливих читачів.

Вікторія Зенгва