Чи не з легкої руки Астрід Ліндґрен скандинави так люблять персонажів-диваків у дитячих книжках. Часом навіть здається, що це така основна складова рецепту хорошого твору: має бути якась експресивно-дивна особа, яка не вписується у загальні правила пристойної поведінки, зате з нею не нудно.

У романі Ульфа Старка таку роль виконують усі родичі головної героїні – 12-річної Симони: мама Ольга, дідусь Іван (ви вже, мабуть, зрозуміли, що в цьому разі йдеться про дивацтва широкої російської душі), ну і мамин безпорадний кавалер Інґве. Вони живуть хаотично, розхристано, нестримно, і Симоні це все вже так набридло – хочеться сімейного затишку й батьківського розуміння чи бодай елементарної уваги, наприклад, у власний день народження.

А тут іще й переїзд у новий дім і нова школа, в якій вже вона сама стає головною дивачкою. Якось так склалося, що через помилку в написанні імені дівчинку сприйняли за хлопчика, а вона й не стала виправляти, по-перше, остерігаючись кпинів нових однокласників, по-друге – просто для розваги. Отож, Симона стає Симоном, і несподівано для самої себе дедалі більше захоплюється своєю новою роллю – ці хлопчачі компанії з курінням у потаємному місці, поєдинки честі, що переростають у міцну й віддану дружбу… ну, зрештою, все дійшло аж до танців з дівчатами та поцілунків. Бо як це найчастіше буває у підлітковому віці (та й якби ж то лише тоді): вчасно не сказане чітке й голосне «ні», дана зопалу невідомо навіщо безглузда обіцянка, якісь незрозумілі «понти» – і ти вже ніби й сам собі не належиш.

Усе заходить далеко, і вибратися тяжче й тяжче. Власне, саме про це й книжка – про нелегкий поворот до себе справжнього. Він стається тоді, коли вже не можеш бути кимось іншим. Бо тоді, відповідно, хтось інший займе твоє власне, неповторне місце. Ця мудрість передана так віртуозно тонко, як і взагалі відчуття краси життя як неповторності миті й тих, хто з тобою поруч у цю мить, і завжди будуть поруч, навіть після смерті. Бо нею життя не обмежується – воно там, де любов. З тим і згортаєш цю мудру книжку, що обривається несподівано сильним акордом – смертю дідуся на його прощальній вечірці.

«– Подбайте, щоб свято не закінчилося, – пошепки мовив дідусь.

Він тримав наші з мамою руки у своїх долонях. Нас освітлював місяць. Дідусь заплющив очі й відкинув голову на подушки. Ми мовчали. Просто собі стояли, не прибираючи долонь із його рук. Він дихав дедалі слабше й слабше, поки й зовсім затих.

Я мовчки схилилася над ним і потерлася своїм носом об його носа – ми завжди так робили, коли я була шмаркачкою, а він добрим мудрим Богом. Вуса залоскотали, і мені здалось, що він усміхнувся.

А життя і свято тривали далі, хоч надворі западала ніч».

Марія Литвин