«Як достеменний швейцарець!» — по-приятельськи «підколюю» Олеся Ільченка, під комірцем котрого видніється краватка-метелик. Ні менторства, ні зверхності, як це буває у земляків наших, що тривалий час мешкають за межами України, за Олесем не помічаю. Навпаки. Так склалося його життя, що ось уже п’ятий рік він живе у Швейцарії. Тимчасово. Звісно, час од часу навідується на Батьківщину. І тут знаходять його шанувальники творчості — презентації, зустрічі з читачами, дорослими й дітворою, дослівно затягують письменника-киянина у вир життя.

— Уже чи не п’ятий рік ти маєш змогу спостерігати за подіями в Україні з-за кордону. Яким бачиться зокрема літературне життя в цей час?

— Літературне життя в Україні, як можу бачити з далекої відстані, досить жваве. Виходить друком багато нових книг, різних за якістю, але цікавих — кожна по-своєму. От у жовтні цього року я купив книжок на дві тисячі гривень. Завжди звертаю увагу на глибоку прозу Галини Пагутяк, її інтелектуальну есеїстику, на невеликі за обсягом, але такі фантастично людяні тексти Віталія Жежери... З прочитаного останнім часом назвав би книги справжньої прози такого визнаного майстра як Євгенія Кононенко — «Симбалайн» та «Останнє бажання»; згадую й цікаву книжку Лілії Черен «Марта»...

Спостерігаю, як наші письменники опонують один одному, відтак знову товаришують, пліткують. Мені навіть переказують плітки про мене ж — як я мало не побився (?!) з одним відомим автором — попри те, що два роки я в Києві не бував і з тим знайомим маю цілком дружні стосунки... Отже, «літпроцес» триває, як належить. Попри все.

— Контраст між Швейцарією та Україною, м’яко кажучи, разючий. Але чи є щось, що позитивно вирізняло б нас від благополучних мешканців Гельвеції?

— Не бачу аж такого разючого контрасту. Можна образно сказати так: є квартири доглянуті й занехаяні, ті, які потребують капітального ремонту, але будь-що можна довести до ладу. Аби лише була воля, розум і працьовитість. Зовнішній контраст існує, можливо, між селищем десь в Амазонії та островом Манхеттен, але загалом... У глобалізованому світі ще треба пошукати відмінності-прірви між двома, на перший погляд різними, місцями.

Мені видається, що в Україні більш різноманітне, насичене культурне життя. У Швейцарії чимало звучить доброї класичної та іншої музики — але пропонують її переважно виконавці-гастролери. А от коли говорити про образотворче мистецтво й літературу загалом, то творчі здобутки українських художників, письменників, поетів — на високому рівні.

— Уже мала би вийти твоя книжка мандрівних нарисів «Збирачі туманів», фрагменти якої друкувалися у журнальному варіанті...

— Так, уже років три тому мала побачити світ ця книга есеїв про людину, простір і час. Але... Видавництво «Грані-Т» свого часу купило рукопис і права на нього, а видавати книгу чомусь не поспішає. Прикро. Доведеться повернути гонорар, розірвати угоду й видати книжку «Збирачі туманів», яка вже має схвальні відгуки, в іншому видавництві. Втім, такі тексти можна писати, аж доки не познайомишся впритул із... дідуганом Альцгеймером, тому що мандрівки тривають і вражень від країн та міст дедалі більшає.

— Знаю, що нині працюєш над книжкою «сильветок» про знаних вихідців із України, українців та неукраїнців. Що це за проект? У чому його «родзинка»?

— Власне, ті видатні особистості працювали для всього світу, для всіх людей. Їхні здобутки в мистецтві, літературі, біології, медицині, техніці, в точних науках тощо непересічні, унікальні. Варто згадати якомога більше таких митців і вчених. Із подивом помітив: багато людей, особливо молодь, мало знає про видатних українців у світі, вихідців із України. Отож уже є нариси десь про 150 особистостей; книга практично завершена. Вона побачить світ як двомовне видання: українською та англійською, виглядатиме як елегантний сімейний альбом. Власне, вона і призначена для сімейного, такого, сказати б, затишного вечірнього читання. Я намагався, розповідаючи про тих геніїв, додати й особистісні моменти, наскільки це можливо. А натхненницею цього проекту є енергійна і харизматична жінка, досвідчений видавець Валентина Кирилова.

— Як захищаєшся від інформаційної війни?

— «Не читайте до обіду радянських газет» — відома всім фраза професора Преображенського. Якнайменше отруйного російського «інформпродукту» (музика, ТБ, кіно тощо) — і буде вам здоров’я. Росією у світі всерйоз ніхто, крім вузького кола фахівців, не цікавиться, — і нічогенько так, живуть нівроку...

— Чи маєш «рецепти», як подати національну ідею в масовій літературі?

— Українська національна ідея — «сім’я вечеря коло хати» (власної) — точнісінько така сама, як і у швейцарців, скажімо. Тому й розповідати слід про це, зрозуміло, й у нас, і в інших країнах. А варіацій на тему людини, її дому, родини — незліченна кількість. Історії трагічні, комічні, героїчні, фантастичні — то вже на розсуд автора.

— Чи обов’язково нині письменникові бути в соціальних мережах? «Плюси» та «мінуси»?

— Гадаю, кожен вирішує для себе сам. Очевидний негатив постійного перебування в мережах — витрачання дорогоцінного часу на читання всього ні про що. Позитив — іноді трапляються крихти цікавого, певної інформації — тут уже слід знати, дописи якої людини краще читати. Але для людей, котрі з певних причин не можуть брати участь у «живому» спілкуванні з однодумцями, друзями, колегами, — то такий собі ерзац розкошів розмови. Цікаво також спостерігати, як несподівано відкриваються знайомі та незнайомі люди. Можна надибати розкішний матеріал для прозаїків-реалістів, психоаналітиків, а іноді й психіатрів. Часом дуже несподівано і повчально.

ДОВІДКА «Дня»

Олесь ІЛЬЧЕНКО народився у Києві. Має природничу та літературну освіту: закінчив Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова і Московський літературний інститут ім. М. Горького. Автор понад 30 книжок для дітей і дорослих, а також численних публікацій у пресі на культурологічні теми.

Людмила Таран