Скандал навколо висунення на здобуття Шевченківської премії професора Гарвардського університету, літературознавця Григорія Грабовича став ще одним міні-Майданом. Гострота листів «за» і «проти» свідчать про світоглядний конфлікт у середовищі українських інтелектуалів, людей, яким однаково дорога українська культура, але які стоять на протилежних позиціях щодо того, який напрямок вона обере – заскорузлої традиції чи модерності.

У цьогорічному скандалі навколо найвищої державної премії присутні всі елементи попередніх скандалів – нарікання на непрозорий процес відбору, на «ідеологічну заангажованість» кандидатур, особисті образи та звинувачення у непрофесійності. Але досі всі ці скандали відбувалися у старій пострадянській парадигмі, де спроби змін розбивалися об «непорушну стіну» системи та традиції. Новим елементом скандалу навколо Шевченківської премії, яку часто називають «українською нобелівкою», стала спроба інтелектуалів ліберального спрямування випробувати на міцність «українську духовність» викликом модерної доби.

​​Журнал «Критика», який висунув на Шевченківську премію свого засновника і головного редактора, шевченкознавця Григорія Грабовича, дає чітко зрозуміти, що тут ідеться не лише про гарвардського професора, але і про місію, яку ставить перед собою видання – «подолання совєтського спадку в українській культурі та науці». Письменник, публіцист, президент українського відділення міжнародного Пен-клубу та один із постійних авторів «Критики» Микола Рябчук вважає, що гострота протистояння у колі українських інтелектуалів пояснюється несумісністю їхніх світоглядних позицій.

Є два світоглядних комплекси. Один із них ми називаємо «європейським», який ставить на чолі всього людину, цінність людини, свободу, вартість її, правоМикола Рябчук

​​«Є два світоглядних комплекси. Один із них ми називаємо «європейським», який ставить на чолі всього людину, цінність людини, свободу, вартість її, право, і так далі. І зовсім інший підхід, архаїчний, трайбалістський, який вважає, що насамперед важливою є спільнота, тобто плем’я, рід, нація. А людина є ґвинтиком, яка має бути підпорядкована якимось вищим начебто інтересам. Це абсолютно несумісні два погляди. Один із них можна назвати ліберально-демократичним. Другий – тоталітарний, якщо вже довести до кінця його логіку», – зазначає Микола Рябчук.

«Приниження» Шевченка чи «розкриття значущості»

Опонент Рябчука з табору традиціоналістів, один із підписантів листа-протесту проти висунення Грабовича на Шевченківську премію, письменник Юрій Мушкетик також говорить, що особа і доробок Грабовича – лише привід для ширшої дискусії.

Ці «заскоки» модерні мене не цікавлять. Не можу стерпіти те, як він пише про Шевченка. Він баламутно приписує йому всілякі гидотиЮрій Мушкетик

​​«Я, звичайно, малувато знаю, але я читав дещо Грабовича, бувши в Америці про нього чув. Він фахово досить слабкий. Він десь обіперся на модерн, на постмодерн, в якому він сам не дуже тямиться. Я у принципі розходжуся з Грабовичем і такими людьми. Я більше тяжію до класичної літератури, класичного роману і до критики класичної. Ці «заскоки» модерні мене не цікавлять. Не можу стерпіти те, як він пише про Шевченка, генія нашого, прозірливця. Він баламутно приписує йому всілякі гидоти, принижуючи і Шевченка і саму націю, і те, за що він боровся, і те, за що ми сьогодні боремося», – говорить письменник Юрій Мушкетик.

На переконання Рябчука, Грабович не «баламут», а блискучий науковець, а те, що про нього говорять, говорить більше про тих, хто це говорить.

«Талібан» є в кожній нації, в кожній культурі. Це реакція людей із «комплексом неповноцінності на виклики модерності. Грабович став черговою жертвою цього «талібану», а Шевченко став жертвою іконотворенняМикола Рябчук

​​«Я це називаю таким собі «українським талібаном». Цей «талібан» є в кожній нації, в кожній культурі. Це реакція людей із «комплексом неповноцінності на виклики модерності. Зворотнім боком індивідуалізму є певна відчуженість, втрата цього відчуття спільноти, і в даному випадку Грабович став черговою жертвою цього «талібану», а Шевченко став жертвою іконотворення, ідолотворення. Тим більше, що праці Грабовича про Шевченка – це абсолютно блискуче літературознавство, яке жодною мірою не принижує Шевченка, а навпаки, розкриває всю глибину і значущість цього автора. Я впевнений, що 90% людей, які взялися цькувати Грабовича, не читали його праць. Вони чули якісь відгуки, якийсь галас просто», – зауважує Рябчук.

Чим завершиться в Україні протистояння між традиціоналістським підходом і модерним, поки що важко сказати, адже на боці одних є доба, на боці інших – досі незламна система і відчуття незахищеності української культури в Україні, а відтак – потреба її постійно «боронити», і від «чужих», і від «своїх».

Марія Щур