Ніколи не судіть про книжку за її екранізацією. Це правило особливо чинне, коли екранізація вважається вдалою настільки, що на обкладинці книжки, як в українському виданні, фігурує актриса, яка зіграла головну героїню у фільмі. Але якщо порівняти книжку «Крадійка книжок» і фільм за її мотивами, то книжка — це історія болю, фільм — це історія болю з потужним знеболювальним. Із якихось причин автори фільму значно пом’якшили кіноверсію, прибрали з неї багато ключових промовистих деталей, і вона втратила половину, якщо не більше, свого шарму. Тож робити висновки про «Крадійку книжок» із фільму точно не варто.

Сюжет надзвичайно простий. Це історія дитинства в часи Другої світової війни. Нацисти при владі, Німеччина переживає пік масового психозу, обожнювання Гітлера досягає небаченого розмаху, євреїв знищують тисячами, палають купи невгодних владі книжок. Тим часом на Небесній вулиці в прийомних батьків підростає дівчинка Лізель Мемінґер. Світ, що оточує Лізель, звичайний, навіть у чомусь прекрасний. Сусіди загалом добрі люди, але зі своїми дивацтвами. Єдине, що треба пам’ятати, так би мовити, підрядково: ці «добрі люди» тримають на собі нацистську державу, їхні сини воюють під Сталінградом, чи не щотижня містом проходить «парад» євреїв. Але це відбувається наче не з їхньої волі, немов якась вища сила примушує їх коритися невідворотному. Наприкінці читач ще намочить очі, коли всі вони загинуть під час бомбардувань. Тих самих бомбардувань, що передували перемозі нещасних з іншого боку фронту. У війні немає переможців і переможених, є лише жертви.

За жанром «Крадійка книжок» — історична драма. Автор вдало передає атмосферу Німеччини часів Другої світової. Серед героїв Зузака немає патологічно жорстоких садистів, немає нічого, що ми традиційно асоціюємо зі словом «фашист». Усі німці виглядають у романі звичайними, навіть симпатичними людьми. Вони мають чи не одну турботу — вижити. Тому вивішують прапори зі свастикою на свої будинки у свято, видають євреїв, поруч із якими прожили багато років, подають заяви на вступ до нацистської партії. Звісно, дехто — проти надто радикальних методів Гітлера. Як, наприклад, прийомний батько Лізель Ганс Губерман, який переховує у себе вдома єврея-втікача. Але більшість воліє плисти за течією. Що з ними сталося? Як таке пояснити? У Лізель і її друга-єврея Макса своя точка зору: з ними сталися слова. Дитяче визначення впливу пропаганди на свідомість людини. Показово, що наприкінці Макс зафарбовує текст на сторінках книги Гітлера «Mein Кampf» (папір у дефіциті), і зверху Лізель пише історію свого життя. Зузак оптиміст: на його думку, добрі слова зрештою переможуть злі.

Лізель має незвичне хобі — красти книжки. У сучасному світі інтернету, надшвидкісних комунікацій і загального пересичення інформацією це може здатися дивним: навіщо красти книжки? Але у воєнній Німеччині, де люди голодують заради потреб фронту й панує жорстка цензура, дістати книжку — справжня авантюра. Із вкрадених книжок Лізель, у якої було справді тяжке раннє дитинство, запізно, як на її вік, вчиться читати, а потім писати. Це вміння стає ключовим у її житті, адже саме воно рятує її від наглої загибелі. Книга, що відкриває очі, книга між людиною і небуттям — проникливий символ збереження особистості в тоталітарному світі.

Роман має незвичайного оповідача. Смерть. Він не злий, ні. (У німецькій мові слово «смерть» чоловічого роду, тому автор, очевидно, вирішив пов’язати її з образом чоловіка). Смерть виконує свою роботу. Роботи багато, тож саме цим, очевидно, пояснюється своєрідність композиції роману, його рвана хронологія. Один із найсильніших авторських прийомів: повідомити читача десь із середини про те, що друг Лізель, палко закоханий у неї хлопчик Руді, скоро помре. Здається, разом зі Смертю читач починає відлік днів, що залишилося прожити герою. Усі ми трохи віримо у хепі-енди й до останнього сподіваємося на чудо. Але автор невблаганний. Чому Руді? Запитують герої роману, яким пощастило вижити. Запитують читачі. Запитує навіть Смерть. Смерть теж має серце. Коли Лізель цілуватиме мертві вуста свого коханого, не плакатиме хіба камінь.

Якщо порівняти український переклад «Крадійки книжок» із традиційним його суперником, російським перекладом, то з приємністю можна відзначити, що український — набагато кращий. Це можна помітити навіть із перекладу назви («The book thief»). Заголовок «Крадійка книжок» відображає суть твору вдаліше, аніж російський варіант «Книжный вор». Усе-таки головна героїня роману, та сама особа, яка краде книжки, дівчинка.