Я просто з нею першою познайомився, - розповідає білоруський письменник Сергій Прилуцький. В Інтернеті прочитав якесь оповідання, мені стало цікаво. Дістати українські книжки в Білорусі навіть зараз проблематично. Cпитав, чи може вона мені вислати щось почитати, так слово за слово, почали переписуватися. Була навіть мова про можливість видати Пістончика в Україні, велися переговори з видавцем. Але ця ідея накрилась мідним тазом, і книжка в підсумку вийшла в Білорусі.

В рідному Бресті працював на заводі, літератором як став?
Коли познайомився з Карпою, ще жив у Бресті, працював на заводі. Туди потрапляють зазвичай після вищої технічної або гуманітарної освіти. Вийшов на роботу наступного дня після отримання диплому вчителя історії. Походивши якийсь час,зрозумів, що якась жопа, а не робота. Це з одного боку, а з іншого в Бресті ніякої можливості не було знайти щось нормальне, в школу іти не хотілося. На завод батько привів, він теж там працював, на конвеєрі збирав газові плити. Праця монотонна, можна абсолютно вимкнути голову і працювати руками, є час читати книжки, щось вигадувати в голові. 
Активно їздити по літературних конкурсах я почав з 22 років, саме тоді мене почали задовольняти вірші, які пишу. Почав писати, бо був цікавий сам процес писання. Абсолютно не хотілося щось комусь донести, довести, показати, розповісти. Це була гра - спробувати написати на якусь тему, гратися з формою, не в риму написати. Використати слово "х...й" у вірші. "Пістончик" з´явився, коли працював нічним охоронцем на дачі одного бізнесмена. До мене приходив друг попалити, побухати, порозмовляти про проблеми світу, паралельно писали ці історії. Сідали за стіл, ставили банку кави і за ніч одне - два оповідання виходило. 
Є стереотип, що інтелігент - це людина, яка верне ніс від слова "дупа". У 3 роки ти приходиш в дитячий садок і цього достатньо, щоб познайомитись з ненормативною лексикою: є виховательки, є діти, батьки яких на високому рівні володіють матюками. 
Для письменника це питання стилістичних викрутасів, бо я сам білоруської мови не чув у такому вигляді, як в коротких оповіданнях, це скоріше компоновка того, що ти десь чув, і тобі хотілося би чути таку мову. Різниці між трасянкою і суржиком немає. Корені одні й ті самі - люди нормально не знають жодної мови.

З Україною тебе щось пов´язувало до переїзду сюди? 
Перші мої візити в Україну були до бабулі у село Волинської області, їздив з дитинства кожне літо на три місяці. Це Шацький район, 2 км від білоруського кордону. Бабуля викладала українську літературу в школі. Української я не навчився тоді, мова якось була "до одного місця", читати міг лише казки.

Тобто тоді був звичайним радянським підлітком, як став "білорусом"?
До білоруської прийшов через політику. У 16 років почав їздити на мітинги до Мінська. У зв´язку з цим вдома відбувалися постійні розборки і скандали з батьками. "Не лезь в политику, учись, и кто тебя надоумил, наверное зазомбировали", - казала мама. 
У Білорусі нема такого поділу, що на заході більш національно свідомі люди живуть. У вас навіть географічно є внутрішньо автономні регіони, як Закарпаття, які навіть за союзу варилися своїм власним життям, людям, які жили на хуторах, далеко в горах, за великим рахунком до жопи російська мова була. У нас хіба на Поліссі автономізм схожий на карпатський є, люди ізольовано жили, по півроку навіть у 1980-ті туди неможливо було добратися через болото. 
Офіційна причина звалити з заводу з´явилась, коли отримав 3-місячну стипендію в Кракові. В 2007-му на День Незалежності з Махном в Гуляйполі засвітився як Пістончик. Пішло по нету кілька оповідань і став широко відомим у вузьких колах. В влітку 2008-го познайомився з Оленою і вже в жовтні переїхав до Києва. 
Перше враження від України було ох...єнне. Сподобалось, як тут усе бурлить і ворушиться. Ледь не щодня відбуваються мистецькі акції, літературні читання, фестивалі, виходить купа книжок, є купа цікавих авторів, музикантів. Особливо в порівнянні з Брестом, де повна чорна дупа в цьому плані що 5 років тому, що зараз. На початку 2000-х не у всіх Інтернет навіть був удома.

Що тебе надихає, не заважає білоруському письменнику творити відірваність від батьківщини?

У Пістона не обов´язково якісь описуються щоденні реалії, є оповідання і про подорож на той світ. Є про ковбойців, нінзя, самураї є, білоруські реалії частково, щось було писав і про Україну. Багажу вистачає скільки завгодно, скрізь живуть дебіли, ідоти та інші цікаві люди. Хоч тут, хоч у Білорусі, хоч у Гваделупі основні архетипи поведінки однакові, міняються лише деякі нюанси життя. 
Тьотки, які возять ковбасу в трусах через кордон, думаю в Мексиці теж є, тільки замість ковбаси у них в трусах кокаїн. 
У Києві менше можливості спілкуватися з моїм мінським видавцем, тому що він досі не дружить з Інтернетом. З Бреста я міг щодня телефонувати, капати на мізки, тут дорожче це робити. Особливо не тягне писати художні тексти українською, тим більше у мене словниковий запас недостатній, для статей у газеті чисто технічно вистачає. 
Найцікавіше було працювати у "Вечірньому Києві", але платили небагато і з великими затримками. Не був прив´язаний до місця, міг ходити спілкуватися з людьми. Була якась розборка з власниками станції човнів, її директор довго ще дзвонив казав: "я тебе блядь нах...й засужу". Я туди довго ходив, розмовляв із дідами, які діряві човни там тримають, з директором добре посиділи, а потім розгромна стаття вийшла, він дзвонить: "ти ж, сука, обіцяв… шо ти написав? Все, блядь, жді повесткі. " Було весело, одним словом. 
Нема режиму, скільки на місяць віршів писати, буває пару місяців нічо не пишеш, буває - 5 на місяць. Особливої залежності нема, єдина закономірність, коли все херово довкола, тоді більше варіантів, що попре. Востаннє погано було, коли начитався білоруських політичних новин. 
І в Білорусі, і в Україні на поетичні вечори приходять люди, яким це цікаво, але ступінь цікавості різна. У Білорусі приходять, бо нема іншої можливості купити нові книжки, людям цікаво задати питання. В Україні для багатьох це скоріше мода, сходити потусити, взяти автограф, побухати з письмеником, долучитися таким чином до вічності. 
У Білорусі нема виходів для читацької реакції, тільки Інтернет, тому що читання не такі часті, як в Україні. Тут Сергій Жадан може виступити 30 разів за місяць і мати зріз відгуків з усієї країни. В Білорусі провести презентацію книги в іншому місті це вже шик, а для України 2-3 міста це стандарт. 
У Білорусі, видавши книжку, треба добряче напружити жопу, аби її розкрутити. 
Самому треба займатися, домовлятися через знайомих. Тут літератори мають цілі турне. 
У видавництві "Логвінов" не отримував гонорар, але і не платив. 300 примірників узяв. "Дзевяностые forever" штук 40 продав із 100, які отримав на руки, - наклад середній книжок в Білорусі 350 примірників. Добре, якщо 50 баксів заробив. У певний момент "Пістончик" виручав: продаси штук 5, коли на пиво нема. З цією книгою був в Ужгороді, Дніпропетровську, Харкові, Кривому розі, Луцьку, Одесі, всюди потрошку купляли. Всюди по-своєму приймали. У Кривому Розі з якимось чуваком сиділи на березі, бухали, розмовляли про літературу, чи не п...здять на районі, він розказував про свою працю на заводі, ми трохи до нього не пішли на роботу, бо йому треба було на нічну зміну.

Сергій Прилуцький, білоруський поет, письменник. Народився в Бресті у 1980-му році. За освітою історик. Працював на заводі "Брестгазоаппарат". Заробляв доставкою піци й статтями до газети "Вечірній Київ". Тричі був фіналістом конкурсів молодих літераторів білоруського ПЕН-центру. Автор книги віршів "Дзевяностыя forever". Під псевдонімом Сірошка Пістончык, у співавторстві з Уласікам Смаркачом створив збірку оповідань "Йопыты двух маладых нелюдзяў" і "Дэгенератыўны слоўнік". В Україні його називають "білоруським Подрв`янським". Прозу пише трасянкою - білоруським аналогом українського суржику. Вірші Прилуцького перекладено кількома європейськими мовами. На фестивалі "День Незалежності з Махном" в Гуляйполі познайомився з чернігівською поетесою Оленою Степаненко. Одружилися й живуть у Бучі під Києвом.

Іван Столярчук