На вересневому Форумі видавців у Львові — звична черга за новою книжкою Марії Матіос. Нині це спогади, локалізовані двома головними словами двох останніх років: «Приватний щоденник. Майдан. Війна» (Л.: Піраміда).

Читач уже знайомий iз мемуарною моделлю письменниці за книжкою «Вирвані сторінки з автобіографії» (Л.: Піраміда, 2010). Спрощено це виглядає так: рід Матіосів на тлі історії — фамільні перекази плюс власні дитячі й дорослі враження плюс принагідні пресові публікації. Те саме — у новинці, хіба що сімейна сага відходить до оповідного горизонту (проте і тут ми дізнаємося про нові родинні одруження та з’яву на світ маленьких Матіосиків). Решта — гібрид спогадів про «пограничний для совісті час» та iнтернет-рефлексій на ті події.

Оскільки розповідь плине лінійно, починає пані Матіос зі свого депутатства: «21 листопада 2013 року «швидка допомога» забрала мене в лікарню просто із сесійної зали». Авжеж, політика не для всіх. Для переважної більшості гуманітаріїв, котрі наважилися піти до Верховної Ради чи Кабміну, цей досвід став навіданням пекла. Як-от згадує власне депутатство Ольга Герасим’юк: «На жаль, тепер я знаю надто багато. Деякі речі страшно навіть розповідати — маю на увазі устрій мозку» (див.: Ірина Славінська. Історії талановитих людей. — К.: Брайт Стар Паблішинґ, 2014).

Марія Матіос також нічого не розповідає про залаштункове буття під куполом. Обмежується чуттєвими констатаціями («хотілося ригати просто в залі») та знеособленими епітетами («політичні паскуди... волоцюги... падлюки»). Єдина, кому дістаються адресні емоції, — улюблена політична жінка президента: «Гапка Герман... найогидніша соратниця Януковича... моральний покруч... істота з ампутованим сумлінням... Ну, не курва?». А трохи раніше авторка декларує «об’єктивність» свого щоденника: «По можливості не даю оцінок чиїмось діям чи бездіяльності. Тільки констатую... Без макіяжу». Тож читачеві неважко скласти уявлення про рівень текстової напруги.

Пані Матіос — сумлінний парламентар, і в цьому її драма. Бо залишитися нормальною людиною у щоденній «політичній божевільні» не кожному по силі. Головним виправданням свого походу в депутатство вважає просту арифметичну спробу зменшити критичну масу отого верхорадівського «устрою мозку». Справді, разом із нею народними депутатами стали люди з незіпсованою совістю. І хай їх небагато, Верховна Рада таки трохи вилюдніла, вважає авторка — «провітрювання» все ж відбулося».

Може, моральна атмосфера під куполом справді поліпшилася, а як щодо якості роботи парламенту? Схоже, тут п. Матіос — не експерт. Вона, звичайно, пише, у підготовці скількох законопроектів брала участь і які з них розглянуто-прийнято. Але що то за документи й навіщо вони потрібні — невідомо. Дуже схоже на механічне виконання рутинної роботи, про що і згадувати не хочеться. Якось не виглядає на те, що мусило б означуватися терміном «законотворчість», ні?

Натомість детально описано депутатську допомогу малій батьківщині: «Відкрито денний стаціонар на дві палати (5 ліжок) в амбулаторії с. Розтоки... У школу, в якій я навчалася, було придбано комплект комп’ютерного обладнання». Що тут скажеш — тільки вклонитися. Але подібна діяльність не належить до функційних обов’язків народного депутата. Так, філантропія завжди викликає повагу. Але коли вона виходить від держслужбовця, то з точки зору політичної теорії — це та сама сумнозвісна гречка.

Ці нюанси не обходять пані Марію з простої причини: коли у владі ніхто-ніде-ніяк не дбає про просту людину — вона робитиме це попри всі кабінетні застереження. Власне, увесь «Приватний щоденник» — це калейдоскоп конкретних допомог звичайним людям — якщо, звісно, «звичайними» вважати добровольців та волонтерів. За великим рахунком, це також є і головною «темою» її літературних творів, а відтак можна виснувати — самим способом її життя. У політичній площині письменниця-депутат оформлює своє кредо так: «Слід було би запровадити посаду Матері Терези. Це єдина посада, за яку би я билася не словами, а кулаками». Тим, хто розкладає кадрові пасьянси в цій державі, варто би дослухатися: схоже, Марія Матіос була би кращим уповноваженим з прав людини за всі роки Незалежності.

У назві книжки слово «приватний» є не так провокацією вуайєризму (в чому, до речі, не було би нічого поганого, адже підглядання є суттю читання) — як антонімом до визначення «письменницький». Тобто, М. Матіос чесно застерігає: ця книжка — не література. І не тому, що вона суворо заборонила вхід на її хронікальну територію будь-яким фантазіям. Очевидно, професійна романістка тверезо усвідомлювала: про яку літературу може йтися, коли книжку зладжено за місяць? Тож вишуканої мови, до якої призвичаїла її проза, тут не знайдеш.

Та гірше інше: інколи подибуємо недодуманості, котрих письменниця ніколи би не толерувала в художніх творах. Ось, наприклад, її негативна реакція на мітинг під Адміністрацією Президента щодо ротації вояків: «А як солдати з Другої світової війни демобілізувалися аж в 1947 році?» Гарний приклад — ще б додати: ніхто ж не мітингував перед Кремлем, вимагаючи від Сталіна... Пригадується, як приблизно в тому ж часі, що і згаданий мітинг, один із верховних козачків з «ЛНР/ДНР» просторікував, що й зарплату під час «великої вітчизняної» не платили.

Кілька разів зринає проблема «почуй Донбас», але суто на примітивно-поверховому рівні («чому ви у мирний час до нас не приїхали?»). Якщо проблему сучасного місіонерства, що не має дна, зачіпати лише побіжно — то краще не братися, бо тоді виходить чи не відлуння російської пропаганди. Або ось така емоція: «Законного способу поквитатися з моральними виродками, окрім суду Лінча, я не бачу». Спробуй після всього, що сталося за ці два роки, знайти когось проти подібного висновку. Але з вуст державного службовця чути таке, м’яко кажучи, дивно.

Ну так, тут ми потрапляємо в пастку: «Приватний щоденник» написала письменниця чи політик? Насправді, ця дилема не має розв’язку. А тому допускає будь-які тлумачення. Я, наприклад, вважаю, що цю книжку написала письменниця, котра «не могла мовчати», але водночас не мала фізичного часу зробити все за своїм власним «гамбурзьким рахунком» — в неї був лише місяць літньої депутатської відпустки. Але ж це граблі!

Попередня книжка Марії Матіос «Черевички Божої матері» (Л.: Піраміда, 2013) має ті самі цейтнотні вади. Коли у «Приватному щоденнику» вона згадує цю повість як таку, «за яку мені не соромно», — мимоволі пригадаєш Фройдівське «витіснене». Далі більше: відсутність серйозної критики на «Черевички» раптом пояснюється химерною конспірологічною причиною: «Про цю мою книжку в Україні писати БОЯТЬСЯ дотепер».

Може, не «бояться», а просто ніяково? Той текст на 9/10 — взірець високої сучасної прози. З формального боку — текст сильніший за все, раніше нею написане, з «Солодкою Дарусею» включно. Справжній майстер-клас професійної письменниці, однієї з десяти кращих у сьогоднішній Україні. Розкошуєш тим, що є, і тішишся від передчуття, що чекає попереду. Бо видно — цій авторці тепер підвладне чи не все. Окрім часу.

Він просто став за спиною й нагадав: за тиждень — на роботу. Й дисциплінована працівниця парламенту не заперечила й нашвидкуруч дописала оту прикінцеву 1/10 тексту. І поспішний карикатурний натуралізм та партійна публіцистика останніх сторінок вбили текст, що заповідався на літературну подію.

Класичний рядок «служіння музам не терпить суєти» — не поетична красивість, а закон літератури. Те ж стосується і «ложки дьогтю».