Перше — «Князі Радзивіли» (рецензію дивіться в «УМ» від 07.08.2013) — посіла друге місце у своїй номінації в рейтинґу-2013. Теперішня новинка здобулася на Ґран-прі.

Справа не так в елітному виконанні проекту (згідно з серійною назвою), як у піонерському задумі. Родовідні дослідження в науковій українській літературі не рідкість. Так само наявні есеїстичні розвідки літераторів. А от популярні фамільні історії, писані фахівцями, — вважай, відсутні. Але й це не головна фішка серії «Еліта». Обидві книжки від початку замислювалися не так популярними ілюстраціями усталених поглядів на минувшину, як створенням модерного концепту на підставі нових фактів із маловивчених пограничних ділянок нашої минувшини. Назагал беручи, історія України у зв’язку з Великим Князівством Литовським — майже вся у дослідницькій напівтемряві. Досить сказати, що в Литві немає жодної окремої праці про «свого» Великого гетьмана Костянтина Острозького. Тож не дивно, що обидві книжки «Балтії-Друк» перекладені литовською і видані там поважними видавництвами.

Генеалогія князя Костянтина Острозького достеменно не встановлена: чи то від Рюриковичів, чи від Ґедеміновичів. Ще за життя, півтисячоліття тому, його порівнювали зі славетними римськими полководцями. Головна його битва — під Оршею (сучасна Бєларусь), котру іменують Східним Ґрюнвальдом: розгромив удвічі більше московське військо, яке сунуло на Захід. «Завдячуючи його діянням, центрально-східна Європа має європейське, а не азіатське обличчя», — зазначає в іншій книжці Петро Кралюк (Князі Острозькі. — К.: Укрвидавполіграфія, 2012).

То вже була друга аґресія Москви на захід; перед тим вони взяли Смоленськ, «ключ до Литви»: «Взяття Смоленська, колишнього центру кривичів, ставало стратегічною метою війни і нав’язливою ідеєю московських правителів… Вся кампанія 1514 року проходила в умовах підвищеної і доволі успішної дипломатичної активності Московії в Європі». Все так, як і нині.

Велике Князівство Литовське було заскочене зненацька, їхня армія перебувала у стані трансформації (як і наша донедавна), «коли країна переживає водограй криз внутрішнього і зовнішнього характеру, військове мистецтво зазнає революційних змін, а військо, яке доводиться очолювати полководцю, перебуває у стані кризи і розпаду, віддзеркалюючи власне загальнодержавну ситуацію в цілому». Костянтин Острозький був тоді таким собі нинішнім генералом Сергієм Кульчицьким, що очолив на початках сьогоднішній український добровольчий рух. Князь Острозький увів статус ротмістрів, «які являли собою прототип професійних офіцерів. Останні за отримані гроші наймали у свої роти вояків і приводили їх до держави. Специфікою кінних хоругв було те, що обрані ротмістром жовніри були шляхтичами і називалися товаришами» (ще одна етимологія спаплюженого росіянами терміну).

Перемога під Оршею «спонукала Сигізмунда Старого до реформування оборони українських земель… Правитель віддав Острозькому в управління всю Волинь і Поділля… Намісниками стратегічно важливих пограничних фортець у Черкасах і Києві стали наближені до князя люди — Андрій Немирович і Остафій Дашкович». Знов-таки упізнаваний сюжет: дніпропетровський олігарх-губернатор Коломойський.

Ще більше схожий на сьогоднішніх олігархів син полководця Василь-Костянтин Острозький, воєвода київський, що мав неофіційний статус володаря України-Русі та найзаможнішого громадянина Речі Посполитої. З його іменем пов’язують легалізацію щойно посталого Запорозького козацтва, котре професор Вільнюського університету Альфред Бамблаускас вважає «основою українського народу» (Українське козацтво і Велике Князівство Литовське. — К.: Балтія-Друк, 2014). А.Бамблаускас є співавтором обох книжок «Еліти» і противником польської історіографії, для якої «козацтво є тільки сепаратистським фактором або фатальним російським агентом». Він вважає: «Виникнення руського народу обумовив литовський фактор, що поклав розділ між долями Києва і Москви, русичів і московітів (росіян)».

Омину меценатську діяльність князів Острозьких: заснування Острозької академії, побудову численних храмів — усе це добре описане в багатьох книжках; тим переймалися іще Іван Франко та Іван Огієнко. У книжці «Князі Острозькі» ще чимало свідчень про долю нащадків двох найвеличніших представників роду — наприклад, про сина князя Василя-Костянтина Януша, краківського каштеляна, котрий «в ієрархії титулів на першому місці після короля і сенаторів духовного звання». Про амурні пригоди олігархів XVI століття теж не згадуватиму — вони у книжці. Навіть про більш-менш сучасних нащадків роду («Беата Тишкевич, онука княжни Софії Олександрівни в дев’ятому поколінні» — феєрична актриса у фільмі «Лялька»).

Але ось одна фраза про буття давніх олігархів: «Життя нагадувало тривалу мандрівку». Книжка «Князі Острозькі» — ще й путівник по місцях їхньої слави. Тут є вся фотоінформація про колишні осідки князів Острозьких, починаючи з репродукування картини «Битва під Оршею» («перша в Польщі батальна картина»). Тож варто завершити цитатою з литовської передмови: «Зазвичай українці у Вільнюсі в першу чергу шукають, і не безпідставно, слідів Тараса Шевченка, проте пам’ятки, що залишили тут Острозькі, насправді демонструють значно більшу присутність України у Вільнюсі».

Костянтин Родик