Цей роман схожий на великий торт, в якому кожний шар — нова історія, яка гармонійно поєднується з іншою історією. Коли читаєш «Байстрючку», то складається враження, що дивишся бразильський серіал, який знімали в одному з містечок України. Авторка роману ласкаво називає його Задрипинськом, та ще й згодом зауважує: «У подібних маленьких містечках добре живеться лише дітям і старим. (… ) А для молоді таке середовище проживання загрожує тільки безбожною пиятикою, тож вона при нагоді звалює подалі, до великих міст».

Зрозуміло, що у тих людей, які не поїхали з містечка й далі живуть в Задрипинську, мають бути якісь розваги, а не лише праця і клопоти вдома та на городі. Цією розвагою для героїв роману стала чорна магія та невмируща тема байстрюків. Почалося все просто і невинно, з жартівливої сварки двох сестер — Варварки та Ксеньки, під час якої старша сестра відкрила сімейну таємницю: виявляється, що Ксенька — байстрючка.

Після цього тема байстрюків підіймалась в романі багато разів. Навіть у дещо абсурдному сенсі, як сон чоловіка, що має чимало позашлюбних дітей у містечку: «Час від часу Наталці сниться один і той же кошмар. Вона заходить у наш дім, а там на підлозі бавляться немовлята. Мої байстрюки. Їхні матері дружно вирішили підкинути їх мені, батьку. Наталка з розлюченим криком кидається на мене і починає душити».

Протягом двохсот сторінок герої розплутують історії з минулого, коли хтось і когось неодмінно зраджував. Мешканці Задрипинська кохали один одного, стрибали в гречку, а потім забували про свої пристрасті, сприймаючи їх лише як факт біографії. Результатом мінливих почуттів стали позашлюбні діти. Вони жили собі спокійно, аж поки не дізналися про своє справжнє походження. Ось тоді й почалися дива: у багатьох родин знайшлися скелети у шафах, одна жінка згадала про свою здібності екстрасенса, а інша поліпшила власні чаклунські навички.

Якщо читачу буде замало таких сюжетних вивертів, письменниця Марія Хімич приготувала сюрприз: детективну лінію у романі. Здається, що в містечку неодмінно мали когось покалічити і вбити. Саме цього елементу не вистачало книжці — моторошних подій, які скінчилися умовним хепі-ендом. Мешканці Задрипинська врешті-решт віднайшли свій вірний шлях у бурхливому вирі життя. Тому фінальні слова авторки звучать дуже спокійно і примирливо: «У цій картині моя віра в те, що байстрюки мають право на життя і щасливу долю. Вони мають право знати правду й чесно говорити про неї. Вони — це не сором для родини. Байстрюки — лише діти, які довірливо дивляться на цей світ і чекають від нього маленького дива…».

Катерина Холод