Звідти вона перекинулася на терени Кавказу, сягнула України та Молдови й зупинилася в сінях останніх диктаторів Європи.

Арабська весна розпочалася 12 грудня 2004 року з виникнення в Єгипті опозиційного руху «Кефайя» («Досить»). За декілька місяців (12 лютого — 19 червня 2005 р.) «революція кедрів» вирвала Ліван із впливу Сирії та Ірану. Й пішло-поїхало: знищені диктатори, зруйновані країни, тисячі жертв. У січні 2011-го перемогла «жасминова революція» в Тунісі: народ вигнав багаторічного президента Бен Алі. 11 лютого 2011 року в Єгипті перемогла революція, що розпочалася з вуличних протестів на площі Тахрір у Каїрі й призвела до відставки Хосні Мубарака — диктатора з тридцятирічним стажем. Її спричинили відсутність свободи слова і низький рівень життя.

Попри всесвітній інтерес до «арабської весни», ми мало що про неї знаємо. «Властиво оця байдужість до всього, що не належить до західного або свого домашнього світу, і характеризує аутичні культури, схильні до міфологізації та мислення стереотипами. У нашій уяві арабський світ зливається в одну велику сіру пляму десь приблизно так само, як для більшої частини світу з чимось зливаємося ми самі, українці», — висновує Наталя Гуменюк у репортерських замальовках «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» (К.: Політична критика, 2015). З 2011 року вона мандрує арабськими «гарячими точками»,  «заощаджуючи кожну копійку, вишукуючи найдешевші рейси, ночуючи в аеропортах, добираючись із міста до міста громадським транспортом чи попутками від Аммана до Туніса, від Каїра до Тегерана, з Палестини до сирійського кордону аж до Багдада, Стамбула і Бейрута, майже два роки розпитувала про революційну боротьбу, поствоєнні та постреволюційні будні, розчарування». 

В усіх цих місцях спостерігається зростання активності людей і постання громадянського суспільства. Проте, на відміну від України, де громадяни переважно організовані у формалізовані об’єднання, там, на Півдні, доцентровими силами стали кібердисиденти, вуличні художники-графітчики, актори, музиканти, хіпстери. Водночас варто враховувати значення релігії, бо це суспільства достатньо консервативні, традиційні. Відтак вплив ісламістів, релігійних людей і націоналістів дуже сильний. Тож невипадково в книзі є розділ «Як дівчині самій подорожувати арабським світом». І при цьому значну частку впливових інтернет-активістів складають жінки.Серед описаних восьми держав (відвідано більше), виділяється одна: Палестина, невизнана більшістю сильних світу цього. Як і Україна, вона переживає поділ, окупацію. Та все ж у ній буяє громадянська активність. Можливо незвична, театральна: «Половина наших тем пов’язана з окупацією, решта стосується внутрішніх проблем. Однак говорити на дві авдиторії украй складно: якщо ми викриваємо внутрішні проблеми — корупцію, зростання радикалізму, — це можуть використати за межами країни, адже таким чином підживлюємо стереотипи... Ми живемо в умовах, коли все можуть використати проти нас». 

Це стосується й сприйняття інформації «маленькими палестинцями»: «Не в людській природі перевіряти інформацію, в яку хотілося б повірити особливо, коли правда сприймається як точка зору. Чи це не черговий аргумент на користь традиційних медіа, які теоретично мали б надавати перевірену інформацію?.. Але чи не вони, традиційні медіа, заразили світ цією хворобою робити з правди точку зору?». Знайомо, чи не так?

Не всі революції переможні — й не лише на Сході. Розшукати залишки українських революцій, втрачені надії й сподівання їх ініціаторів, натхненників і активістів; осмислити, чому всі мрії пересічних людей зійшли на пси, прагнуть сотні політиків, політологів, журналістів, суспільствознавців — і все марно: Україна дедалі більше занурюється в провалля радикалізму. Подібно країнам мусульманського світу ми й надалі залишаємося розірваним, фраґментованим суспільством, понівеченим тотальною корупцією збанкрутілих псевдоеліт, де єдиним виходом із глухого кута вбачається суд Лінча.     

Можливо, у чомусь розібратися допоможе  книжка Наталі Гуменюк — саме завдяки професійній відстороненості від емоційних оцінок. «Я приїхала не звинувачувати чи захищати. Я приїхала ставити запитання й озвучувати чужі відповіді», — підсумовує авторка. Аналізувати й прогнозувати читач має самостійно.  

Костянтин Дикань