Новий роман Юрія Винничука "Цензор снів" варто читати вже заради самої мови. І тут не тільки батярські приказки і львівська ґвара. І словничок, для тих, хто нічого не зрозумів. Це якась некастрована радянською лінгвистичною каральною системою українська мова, яка ще й регенерує - заповнюючи у собі порожнини. Наприклад, авіакатастрофу він називає аеротрощею - за аналогією до кораблетрощі. Один з головних героїв - льотчик, або як цю професію називають у книжці - летун. Взагалі, головних персонажів у книжці два - Стефан Шуберт і Андрес Попель. Обидва львів´яни, Стефан має батька-австрійця і мати-українку, Андреас - мати-німкеню і батька-українця. Роман по черзі, за розділами, оповідає то про одного, то про іншого, а інколи вони перетинаються. Часом можна навіть переплутати, про кого йдеться. Обидва авантурники, які відсиділи, і навіть начиталися у в´язниці книжок. Обидва ставали мимоволі або й навмисно "подвійними агентами", але обом при цьому ще й вдавалося триматися насамперед власних інтересів.

Окрім того, що героїв не складно переплутати, часом не покидає враження, що читаєш не новий роман Винничука, а продовження усіх його попередніх текстів. Що існує якийсь універсальний текст Винничука, де бешкетують батяри, рікою ллються наливки, у кав´ярнях ранкову європейську пресу читають зацні пані у капелюшках і поважні пани у маринарках, саме вийшов фільм про Штепця і Тонька, а стильні співачки наспівують модні пісеньки під джазовий акомпанемент. А потім знову грає танґо смерті. 

Дія роману розпочинається у 1936-му і активно розгортається до кінця другої світової. Місце дії - польські Ґданськ, Сопот, Сянок і Краків, також є Лондон і трішечки Канади, але найбільше - Львів. Зокрема, готель Жорж, тюрма Бригідки і Янівський концтабір.

"Цензор снів" - авантюрний роман, про польоти над Атлантикою і казино, красивими жінками і шпигунами, погонями і ранами, зрадою та любощами. Нехай вас не лякає слово "цензор" у назві - час на читання книжок герої мають тільки у тюрмі. Або вже на схилі літ. Тема цензури - це невеличкий штришок у потреті головного героя, лише одна грань серед його багатовимірних талантів. Забагато як на одну людину - бо сьогодні він виносить продукти з бази, домішує вапно до молока, підписується ведмедиком з казки на доносах НКВД - а завтра вже цитує Плутарха. Чи Платона. У житті різне буває. Хоча до літератури вимоги щодо достовірності вищі, ніж до реальності. Тому тут інколи хочеться сказати "Не вірю". Але сюжет захоплює - і забуваєш.

А ще це роман про їжу. Про бенкет під час чуми - а саме чуми коричневої - бо за нацистською окупацією ми спочатку спостерігаємо з кнайпи "Під липою", а потім - з шикарної ресторації у готелі "Жорж". Тому що з книжки аж пахнуть всі ці кармонадлі (битки з кісточкою) та завиванці, шницлі і котлети по-київськи, цитринівка і чоколяди, паштети, шинка, вудженина, і меню - не меню, а "Пісня пісень з багатющою панорамою холодних та теплих закусок". А потім кельнер приносить ще "п´ять шнітів з делікатним ковніриком", тобто, 5 кухлів пива з невеликою пінкою. Якби не епізоди з бараків Янівського концтабору, то взагалі могло здатися, що непогані часи були за німців.

Тут не все так одновимірно, як у голлівудських фільмах про шпигунів - де зрозуміло, хто хороший, а хто поганий хлопець. Принаймні головні герої не такі вже й однозначно позитивні персонажі. Органіки надають суперечності людської натури - спочатку здати євреїв до концтабору, а потім обманювати наглядачів, щоб передати - хай навіть продати - їм їжу. З жінок "душу" мають тільки дві героїні - Рита та Ірма. Решта - це "перуки й костюми", як писав Йогансен, де перуки - чудернацька зачіска із червоним гребенем, а костюми - рожевий халат, який часом привідкриває все найцікавіше та засмальцьований халат колишньої коханки, а тепер "товстої бабери". І ще "цицьки, як дині" і "дупці, як кулачок". Повністю негативними героями тут є радянські "визволителі". Ще одне з лексичних багатств роману - "заіванити" хату, тобто, вкрасти - автор вживає саме з їхнім приходом. Ще й шикарну австрійську кухню своїми харчо та чанахами попсували. А найпристойніше товариство у романі перебуває у концтаборі, і дехто навіть з вини головних героїв. Поети й музиканти, найкращі лікарі та вчені, і навіть цілий оркестр. Багато з них - реальні історичні постаті. Тому не випадково на обкладинці книжки - картина Ерно Айзіґа Ерба - львівського художника, що загинув у Янівському концтаборі у липні 1943-го.

Читати роман легко, на одному диханні, нагадує сюжетний фільм чи навіть модний історичний серіал з багатими декораціями. Декорацій тут все ж більше, ніж людської душі - але десь глибше за ними таки порушені серйозні питання - як зрада, пристосуванство, заздрість. Якщо вже зовсім зануритися, то можна навіть почути вагання "тварь ли я дрожащая или право имею". Але ці вагання тривають долю секунди - бо в руках вже пістолет і доводиться стріляти. Або тесак - і треба розчленовувати труп. А потім - знову казино і кармонадлі.

Олена Павлова