Що ви зробили б, якби дізналися, що буквально від сьогодні вас каратимуть за ваші думки? Не за слова на політичних мітингах, не за звинувачення у бік іншої людини, а за звичайнісінькі думки. Каратимуть серйозно, каратимуть суворо, а метод покарання повністю залежить від того, про що саме ви думаєте. Отож і сценарій подальшого розвитку може бути цілком різним: від ув’язнення і катування, до каторги і навіть страти. Ну, і як вам таке?

Роман шведської письменниці Карін Боє «Каллокаїн» багато у чому зачіпає саме цю тему. Він безжально затягує читача у оповідь про останню твердиню людської свободи і незалежності у тоталітарній країні. Навіть коли у людини забирають все на благо держави, у неї все одно залишається острів свободи. Це її свідомість. Прихисток, де народжуються і живуть роздуми і сподівання, які часто змушують терпіти, кріпитися будь-що і не покладати рук. І якщо людина справді у чомусь вільна, так це точно у своїх думках, хай навіть вона вимушена тримати їх при собі.

Найнебезпечніша зброя проти будь-якої агресивно налаштованої імперії — це вільнодумство всередині держави. У наш час ми знаємо безліч історичних і навіть наявних прикладів того, як уряди умовних «Мордорів» намагалися і намагаються вплинути на будь-які прояви бажань свідомих і спраглих правди громадян. «Закручування гайок», відродження і мутація колишніх начебто цінностей, акцентування уваги на потребах мас — тільки у цій ситуації влада сама вирішує, що потрібно масам, — погрози у бік цивілізованого світу і грайливі натяки на червону кнопочку. Усе це ми вже проходили упродовж мало не всього минулого століття, однак прихильники імперського способу життя перетягнули своє і до нового тисячоліття. У час, коли людство нібито має чомусь навчитися, виходячи з власного гіркого досвіду. Але ні. І єдиною по-справжньому дієвою зброєю проти усього цього, є згадане вільнодумство. Самопроголошені імператори і їхні холуї бояться його, наче вогню. З цієї причини методи боротьби з «островами свободи» у головах були і є різними, і часто жорстокими: від ув’язнення і приниження, до примусового лікування і препаратів, які швидко перетворюють людину на овоч.

Свіжоспечений «Видавництвом Жупанського» «Каллокаїн» розповідає про справді диявольський і найнебезпечніший винахід проти таємниць людської свідомості. Мова тут про так званий «еліксир істини». Відкидаючи наукові і хімічні терміни, можна сказати, що це речовина, яка розв’язує людині язика і примушує її говорити правду. Точної інформації про використання сироватки у реальності небагато. Різні джерела повідомляють про склад і винахідників, про те, що з такими препаратами часто експериментували у наймогутніших імперіях двадцятого сторіччя. Але кому першому це спало на думку і коли його почали виготовляти, про це наразі майже нічого не відомо. І це одна з причин, чому роман пані Боє у моїй бібліотеці займає почесне місце поруч з найвідомішими оракулами, серед яких славнозвісний орвеллівський «1984». Власне, якщо ви читали цей епохальний і безумовно один з найважливіших романів минулого століття, то відразу ж помітите, що його автор надихався здебільшого «Каллокаїном» Катрін Боє. Отож ви маєте хорошу можливість долучитися до першоджерела і дізнатися, як і звідкіля виник світ Вінстона Сміта.

Головний герой роману хімік-науковець Лео Калло перебуває у військовому полоні. «Каллокаїн» — це його рукопис, секретний документ, у якому чоловік розповідає про своє життя і експерименти з препаратом, що нібито розв’язує людям язика. Вже з перших сторінок написаного стає відомо: пан Калло живе у світі, про який майже нічого не знає. Точніше йому, як і співвітчизникам, дозволено знати лише дещицю інформації про оточуюче. Чоловік пам’ятає тільки те, що колись жив у Всесвітній Державі у Місті Хіміків № 4. Його країна перебувала у стані періодичної війни з сусідньою. Таке начебто мало говорити про те, що так звана урядом «Всесвітня Держава» не є абсолютною, і що десь є інші, проте настільки далеко у роздумах вчений не заходив. Це чистий прояв індивідуального мислення, а воно для Держави небезпечне і тому карається законом. Також пан Калло поняття не має, скільки таких Міст Хіміків було в країні і чим саме там займалися. Відомо лише, що Всесвітня Держава мала безліч спеціалізованих містечок, але їхня географія трималася у секреті, бо ренегати і шпигуни ніколи не сплять. Свою оповідь він починає з моменту, коли винайшов чудо-препарат і назвав на свою честь: каллокаїн.

Побудований пані Боє соціум Всесвітньої Держави нещадно жахливий. Через постійну загрозу війни люди живуть під землею. Лабораторії, квартири, зали святкувань і державні установи — усе це знаходиться на різних поверхах у товщі кори, а вихід на поверхню дозволений далеко не кожному. Мешканці імперії побутують з почуттям боргу перед Державою, яка забезпечує їх усім необхідним. Саме тому інтереси громади стоять вище за власні бажання. Це приводить до шлюбів суто заради народження дітей, — а їх з восьмирічного віку віддають у спеціалізовані табори на виховання, — до доносів і загалом до життя у страху завинити перед суспільством і урядом.

Працюючи над романом, який вперше побачив світ у 1940-му році, Катрін Боє взяла за приклад дві наддержави того часу. Це гітлерівська Германія і сталінський Совєтський Союз. Останнього у книжці значно більше, бо буття і загальний рівень життя мешканців Всесвітньої Держави чітко збігається з тим, що відбувалося у країні «червоних». Відмінності простежуються лише у словах і назвах. І оскільки авторка писала не стільки про політику, скільки про ситуації і речі, що оточують звичайну людину, то впізнати у написаному союз совєтських доволі просто. Тут вам репресії, трудові рекорди, троцькізм у вигляді скасування сімейних цінностей. А ще зниження побутових норм і голод, який наближається і слугує передвісником скорої війни.

Соратник Калло пані Боє став праобразом вже згадуваного і добре знайомого прихильникам антиутопій Вінстона Сміта. Він живе у тенетах тоталітаризму, добре робить свою справу і може вважатися гідним громадянином, але щось всередині не дає йому спокою. Щось його гризе, щось йому муляє і час від часу чоловік зіштовхується поглядами з такими ж, як і він сам. Десь глибоко всередині він розуміє, що ці люди підтримують Державу і її настанови суто з примусу, зі страху бути покараними. Вони не мають іншого виходу, адже платня за індивідуалізм занадто висока. А ситуацію тим часом погіршує його особистий винахід. Препарат, що примушує говорити правду — вибовкувати геть усі думки, — і ініційований завдяки експериментам з каллокаїном закон про думко-злочин. Попри намагання бути відданим Державі соратником, Лео Калло зрештою усвідомлює: як і безліч співгромадян, випробування власним винаходом він не пройде.

Як і кожна антиутопія-оракул, «Каллокаїн» пані Боє примушує замислитися над тим, що написане з вказаних вище імперій зло насправді не пощезло. Вони притихло і чекало на свій час. На мить, щоб воскреснути і спалахнути з новою силою. І гортаючи сторінки роману, читач обов’язково знаходитиме всередині до болю знайомі пісеньки і гасла. І це вочевидь найстрашніше, бо вкотре доводить: люди не змінюються. Попри жорстоку і варварську історію, попри силу силенну прикладів і досвід безлічі родин — прихильники імперій були і будуть завжди. А єдиною і справді дієвою зброєю проти маргіналів є звичайне знання істини і вільнодумство. У цьому криється сила. Саме тому, прочитавши «Каллокаїн», розкажіть про нього іншим.

Сашко Завара