Написана Вольфґанґом Шивельбушем у 1980 книжка «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів» українською вперше була опублікована в 2007 році. Відтоді минуло вже доволі багато часу, примірники книжки розійшлися по приватних бібліотеках і сучасний читач позбувся доступу до неї. На щастя ситуацію виправили видавництва «Ніка-Центр» та «Видавництво Анетти Антоненко» і нещодавно перевидали «Смаки раю». Передмову «Героїчне минуле звичного» для нового видання написав кандидат філософських наук Кирило Азархін. В ній він зазначає, що «У „Смаках раю“ міститься величезна кількість фактів, які не лише вперше зібрані докупи, аби розгорнути перед читачем повноцінну історію завезених і створених в Європі „речовин насолоди“, а й багато з яких просто залишалися невідомими». У передньому слові до книжки Шивельбуш готує читача до того, що в «Смаках раю» розмова піде не про історію «засобів насолоди», а про «питання, як ці речовини позначилися на історії людини Нового часу? Як так сталося, що в певні часи в Європі з’являються „засоби насолоди“ цілком нового типу? Чи були кава, чай і тютюн лише супровідними наслідками колоніальних відкриттів, чи, може, вони задовольняли нові, незнані досі потреби насолоди? І як ці нові потреби можна окреслити?».

В першому розділі «Прянощі, або Світанок Нової Доби» мова йде про прянощі, які з’явилися в середньовіччі та були екзотичними для європейців. Шивельбуш розповідає, що, на відміну від солі, яка відома жителям Європи з прадавніх часів, привезені з заокеанських далей прянощі (перець, кориця, гвоздика, мускатний горіх, імбир, шафран та інші) були «як сполучна ланка із раєм та уявленням про сам рай як місце, розташоване десь на Сході». Звичайно, вони мали попит у заможного населення, а бажання отримати прянощі спричинило географічні відкриття, зокрема й Нового Світу. З іншого боку, Шивельбуш звертає увагу на те, що «За культурним змістом прянощі цілком середньовічні», а отже «втрачають значущість у Новочасну добу».

Другий розділ «Кава і протестантська етика» присвячено історії кави. Тут автор наголошує, що для багатих верств населення кава після XVII століття заступила місце алкоголю та стала «Великою протверезницею» та «пробудила людство від алкогольної дрімоти до здорового глузду й працьовитості середнього класу». І хоча ставлення до кави в XVII-XVIII століттях було неоднозначним, точилися суперечки щодо її впливу на здоров’я та темперамент людини, вона все ж посіла важливе місце в культурі європейських народів. В цьому ж розділі Шивельбуш розповідає про еволюцію кав’ярень та заборону жінкам їх відвідувати, ставлення до кави в Німеччині та про те, як англійці надали перевагу споживанню чаю перед кавою.

Наступний, найкоротший розділ «Шоколад, католицтво, anciet regime», присвячений шоколаду. Автор зазначає, що «Назвавши каву протестантсько-північним напоєм, мусимо визнати в шоколаді його католицько-південний антипод». В цьому розділі він розповідає про різницю між какао та шоколадом і звертає увагу на те, що «Шоколад і какао не належать до категорії „дорослих“ утіх, як кава чи тютюн».

Розділ «Сухе сп’яніння від тютюну» присвячено вживанню тютюну — як його нюханню, так і еволюції куріння. Тут Шивельбуш торкається того питання, що «Тютюн — як і кава — довго залишався символом патріархального суспільства». Не оминає увагою й ставлення європейців до жінок, які вживають тютюн. Зокрема зазначає, що якщо в проміжку між XVII-XIX ст. жінки, що курять, були об’єктом насмішок, то уже «у ХІХ сторіччі куріння здобувається на нове символічне значення для руху емансипації».

П’ятий розділ «Промисловий переворот, пиво та горілка» присвячено алкоголю. Автор вбачає в відсутності можливості нижчих верств європейського населення торкнутися нових напоїв (кави, чаю та шоколаду) причину того, що «у житті пролетаріату алкоголь відіграє незрівнянно важливішу роль, аніж серед міщанства». Індустріалізація, як бачиться авторові, тільки збільшила злигодні робітництва, що й змушує робітника заглядати до чарки. Що цікаво, вживання пива і горілки часто розцінюється по різному. Вважається, що горілка чи джин є причиною занепаду, а помірне вживання пива може бути корисним.

«Ритуали» — розділ, присвячений формам та звичаям споживання алкоголю, чаю, кави. В ньому Шивельбуш прагне розповісти читачеві, на чому ґрунтуються сучасні ритуали пиття, про еволюцію посуду тощо. Він стверджує, що «кнайпу можна розглядати і як щось на кшталт резервату, де живцем уціліли архаїчні типи поведінки, переважно зниклі в інших життєвих сферах».

Передостанній, сьомий, розділ «Питні заклади» розповідає про еволюцію кнайп, та чи не найважливішої їх частини — шинквасу (прилавку, барної стійки). Тут же автор розповідає про те, що в Європі, зокрема в Німеччині, значення шинквасу не стало таким домінантним, як в американському барі.

Восьмий розділ «Штучні раї ХІХ століття» присвячено наркотичним дурманам, у першу чергу, історії споживання опію. В цьому ж розділі автор замислюється над сучасним розрізненням слабких наркотиків від сильних та спроб їх легалізації.

Шивельбуш, збираючи матеріал для книги, опрацював багато різноманітних джерел. На підтвердження цього наприкінці книжки міститься ґрунтовна бібліографія та покажчик імен. У виносках містяться примітки автора та наукового редактора, які покликані допомогти читачеві краще зрозуміти викладений матеріал.

Текст із німецької переклав Юрко Прохасько, а англійські вірші — Тарас Цимбал. Тому не тільки автору, але й перекладачам ми завдячуємо тим, що «Смаки раю» читаються напрочуд легко. Нове видання ошатне та щедро ілюстроване чорно-білими малюнками, які гармонійно доповнюють текст. Ґрунтовна праця Шивельбуша «Смаки раю» цікава та інформативна. Зважаючи на це можна сподіватися, що вона зацікавить не тільки істориків чи культурологів, але й широке коло читачів.

Микола Петращук