«Тринадцять історій у темряві» Галини Ткачук, видані в «Темпорі» й відзначені «Дитячою книгою року ВВС – 2016», не можна назвати цілковито дитячою книгою.

Втім, «дорослою» теж. Та й «книжка» тут досить умовний критерій, без якого можна було б обійтися, лишивши тільки одне визначення – власне, історії.

За своєю лаконічністю, мінімалізмом та вичерпністю, а головне – абсолютною непередбачуваністю, вони скидаються на притчі. Або на японську поезію.

Історії, як зазначено на початку, визрівають у пітьмі внаслідок зібрання кількох людей. Із настанням світла вони забуваються, але якщо дуже пощастить, то можна зафіксувати кілька з них…

Це історії, де страшне перестає бути страшним, коли з ним починаєш комунікувати. При тому вони не втрачають чару незбагненності своєї природи. Часом це страшне, або ж таємниче, має назву чи ім’я, як то Риба-з-ніжками Коваленко, БРЕХЛО НЕЩАСНЕ, Балабоновий, монстр або ж Серединожер, що дотримується вегетаріанства тощо. А подекуди, воно не має ані імені, ані опису, а саму лише зацікавлену присутність: «Довкола Маріанни-Вікторії стало зовсім-зовсім темно, аж чорно, тільки настільна лампа світила на сторінки книжки. Від цього світла обабіч дівчинки лежало дві тіні. Одна, більша, – ліворуч, а друга, трошки менша, праворуч…

 - Стоп! Як це у мене дві тіні, якщо лампа горить тільки одна? – спантеличено запитала вголос Маріанна-Вікторія.
 - Слухай, помовч, – відповіло щось іззаду, – і перегорни сторінку!»

Часом це предмети, які оживають у певний момент, як ось акордеон, що помінявся місцями з хлопчиком, коли тому стало непереливки нести інструмент на собі.

Невідоме, абсурдне й химерне присутнє, як даність, воно природне і якесь цілком нормальне, органічно вплетене у буденність. Це ж тільки нетямуща мама Хлопчика, у відповідь на листа сина до святого Миколая із проханням подарувати хорошу новеньку розбездзявку, купує малому іграшковий автобус, зелений тенісний м’яч і сині труси. А між тим, святий Миколай просто дарує хлопцеві розбездзявку…

Загалом, цей текст із тих, які не можна сприймати окремо від ілюстрацій та самого оформлення книги – малюнки Ірини Мамаєвої перетворюють книгу майже на мультфільм, або ж на комікс. Саме цей симбіоз історій із візуальним рядом показує, що темрява має багато барв та відтінків – в усіх сенсах.

 - Гей, вовкулаки, зупиніться! Це ж мій сон! – гукнула вона вовкулакам.
 - Га? – перепитали ті. 
 - Це – тільки сон! Сон! – закричала їм дівчинка ще раз.
 - То й що? – відповіли вовкулаки. – Нас це не хвилює!
І погнали її далі через Ринок до вулиці Друкарської.
Тоді Галюня розсердилася і прокинулася. Ще й вигукнула собі:
 - Отак! Я вже прокинулася!
 - То й що!? – відповіли вовкулаки, які сиділи навколо її ліжка. – Нас це не хвилює!

Видається, що саме таких історій бракує у сучасній дитячій літературі (та й не лише в ній). Без моралізаторства, прямолінійності, логіки (точніше, зі своєю дуже своєрідною логікою), натомість із глибиною і легкістю. Після яких пожалкував би, перегорнувши останню сторінку, але замість цього ліпше скористатися запропонованою в кінці пропозицією та записати свою історію – на спеціально під цю справу розлінієних двох сторінках. Адже в темряві лишилося ще сила-силенна ніким не записаних сюжетів і не описаних істот…   

Олена Максименко