Кожного Різдва все те саме: воно наближається, ніби жар до голови під час стрімкого бігу. Бігу назад. У скронях пульсує жилка - це спогади, які прагнуть вирватися на поверхню. З кожним роком їх стає все менше.

Зображення мутніють, залишаючи лише нечіткі обриси, обривки фраз, початки забутих колядок. "Ой прилеті-іли райські пташа-ата…" - як там далі?

Вужчає коло найрідніших людей, з якими сідалося за стіл в ті найперші Святвечори, що їх так відчайдушно і так намарне хочеться один до одного повторювати в дорослому віці. Молоді постаріли, старі померли. Діти поодружувалися і понароджували своїх дітей, які тепер зайняли спорожнілі стільці і, ледве сягаючи ногами до підлоги, глипають з-за столу в надії, що ти знаєш, як все має бути. Яким має бути справжнє Різдво. Кругообіг традицій в природі: ті, що ніколи цього не прагнули, рано чи пізно мусять перебрати на себе роль їхнього хранителя.

Жилка пульсує у скронях, поки я намагаюся згадати, як все було, тобто, як все бути має. Один до одного. Не шукаю сенсу, бо ритуальне дійство підпорядковується ірраціональному. Тут немає логіки, лише магія. Який був сенс в´язки сіна під столом? У місті-мільйоннику, одначе, я сушу собі голову, де б його відшукати, те сіно. І ще б сокиру до нього, бо в найперші Святі вечори під столом лежали сіно й сокира. А за столом сиділи свідки старих часів, діди і баби, верховні маги куті й крепликів. Дідів і бабів, всіх до одного, вже немає, але про них треба розповідати, наскільки вистачить пам´яті й терпіння слухати. Бо вже народилися ті, що їх ніколи не бачили

"Дід, - скажу я, як кажу кожного року, - брав в кулак трохи куті і йшов годувати нею худобу, давав свиням, курям і псові.

Баба називала кутю пшеничкою.

На столі має бути дідух і свічка.

А ще калач і пісні пампушки "без нічого". Вони кам´яніють вже на наступний ранок. Їх ніхто не буде їсти, але то нічо. Баба все життя вперто їх пекла, і я буду. Мені смакує.

Обов´язково треба запалити свічку і вимкнути світло.

Треба помолитися. Для цього не мусите вірити в Бога. Просто помоліться.

Щоб потім із чистим сумлінням могти їсти в напівтемряві.

Найперше: ложка куті.

Ніхто не має своїх тарілок, всі їдять із загальних. Солодкий сік від куті, поки донесеш до рота, скрапує з ложки в тарілку із "запаленими" грибами - то нічо.

Одинадцять страв Святої вечері повністю веганські. Дванадцята страва - креплики. Без них ніяк. Це вареники з оселедцем. Не кривися. Креплики - найсмачніше, що може бути.

Як поїли, дід колядує. Баба заплющує очі й тоненько підспівує. Вони це роблять не тому, що мають охоту співати. Діти лізуть під стіл і квокчуть. Їм заплатять. Взагалі Різдво для дітей - добра можливість підзаробити, виконуючи на перший погляд безглузді дії.

Свічку задмухують і дивляться, куди піде дим. Як піде догори - всі щасливо переживуть наступний рік. Низом - хтось помре. Але якщо піде низом, треба казати, що ця прикмета не справджується.

"Абись-мо дочекали відтéпер за рік", - так я завершу, як завершую кожного року, невміло копіюючи бабину вимову, бо це вона так насамкінець приговорювала. Тарілки з рештками їжі не збиратиму зі столу - вночі ще прийдуть повечеряти духи померлих. Вже зібрався чималий натовп, аби ложок на всіх вистачило. Уві сні я завжди чую їхній дзенькіт, хрумкання, шурхотіння, і стає неймовірно затишно.

Після вечері вийдеш надвір і роззирнешся. Пощастить, якщо буде повний місяць і всюди лежатиме неторкнутий сніг. І буде тиша, наповнена радістю цілісності, адже твої живі і мертві поруч. Якщо вдалося проскочити річну дистанцію без особливих втрат, радість буде подвійною. Якщо не всі добігли, різдвяна ніч приглушить сум. Кругообіг життя у природі: народження компенсує смерть, смерть тимчасом уможливлює народження.

Чи ні?

Пригадую, колись давно на шкільному уроці християнської етики я спитала вчителя, звідки беруться нові душі. Адже населення на планеті зростає, то значить виробництво душ мусить бути добре налагоджене. Щосекунди з´являються дві з половиною нові людини, отже, сто п´ятдесят на хвилину. Хто і де з такою завзятістю штампує їхні душі? Хто і навіщо штампонув мою? І головне - з такою холоднокровністю, бо ж точно відомо, що на всіх нас, розтроюджених почуттями, хворобами і глупотою, чекає в майбутньому. Це майбутнє, здається, вже потрохи наближається. Творити, щоб спостерігати за муками? Заради забавки? Невже цікаво?

Вчитель християнської етики тоді спасував, але я впевнена, що досвідчені клерикали мають напоготові переконливі аргументи. Десь глибоко всередині я й сама розумію, що сенс є. Він є навіть в найбільших звірствах, які людство вчинило і чинить саме проти себе. Питанням залишається, чи ми хочемо цей сенс знати. Чи ми здатні його витримати. Можливо, наше незнання рятує, можливо, наше невігластво - наш імунітет.

Традиція Різдва тим і приваблива, що не шукає жодних відповідей і з року в рік не пропонує нічого іншого, окрім сіна, сокири, пшенички, крепликів, коляди, запаленої свічки. Трохи спогадів. Трохи усвідомлення, що історія тобою не обмежується і були інші, багато інших. Власне, ти сидиш на їхніх плечах, а точніше на плечах тих, що сидять на плечах ще інших. Піраміда з людських життів. Час, який тільки здається, що минає. Свято життя без лукавого шепотіння розуму "Навіщо все це?". Проста різдвяна магія, коли вже поїв, запрошує напитися узвару, а тоді поїсти ще трохи. Взагалі багато їсти, бо живіт - це життя. Спершу живи, а потім щось вирішиться. Якось буде. Дочекатися наступного Різдва - все, чого ми бажаємо. З огляду на війну - не так і мало.