Re: цензії

істи на електричку і вирушити на північ від Мілану, а за годину їзди опинитися на гірському озері Комо. Воно утворене з трьох вузьких рукавів ― трьох заповнених водою ущелин, що з’єднуються ув одне десь недалеко Беладжо. Озеро легко сплутати з фйордами через вузькі й високі береги, та італійцям воно нагадує людину, яка простує на захід.

Місцеві жителі не люблять купатися в озері якраз через глибину, бо крім кораблів римлян і варварів, на дні Комо чимало машин контрабандистів. Коли на машинах в Італію зі Швейцарії перевозили дешеві сигарети, різка глибина озера дозволяла контрабандисту, що помітив поліцейського, швидко втопити машину, а сигарети заховати в кущах. Кажуть, що контрабанда і зараз процвітає, тільки у зворотному напрямку, бо перевозять озером тепер нелегальних іммігрантів. Але зовсім не через контрабандистів Андрій Любка переклав цей роман сербського письменника, а тому, що «у письмі Валяревича все має душу».

« Людина, я думаю, в житті має свої добрі й свої погані миті. Така вже це штука, життя. Виправляєш їх і покращуєшся. Наскільки можеш. Щоб знову у чомусь лажанути », ― так розмірковував головний герой десь на середині роману «Комо», лежачи у своєму тепленькому ліжку на віллі й думаючи, де б це купити дешеві шкарпетки. Бо спакувати у мандрівку тільки найнеобхідніші речі ― це також виклик. Як і прожити цілий місяць в іншій країні, не знаючи мови, не пишучи роман, взагалі ― не заслуживши цієї поїздки.

Так, напевне, чи не всі вихідці з країн колишнього Совєцького Союзу мають комплекс меншовартості, і серби не виключення. Тому головний герой відчуває вину перед своїм другом Владою за його поміч, виправдовується, що багато людей безперестанку покидає країну, чується по-ідіотськи, але також і паном, коли служник несе його речі, або ж коли бачить золотий зуб пані Ріскулової. Та особливо тоді, коли на вершині гори він вперше у житті спостерігає ширяння великого золотого орла над Комо.

Головний герой не хоче вирізнятися з-поміж Інших, він хоче бути Своїм, Таким Самим, та, врешті, обирає ідеальну позицію ― «бути дурним і незрілим». Проте, таким себе бачить лише він, Інші ж зовсім не бачать у ньому Чужого ― лишень Інакшого. І скільки б молодий серб не обмежував свого спілкування з тимчасовими й набагато старшими сусідами на Villa Maraneze, він добре запам’ятовує, хто чим займається і над чим приїхав працювати в Беладжо. Але натомість довго соромиться визнати навіть перед собою, що зовсім не пише роман, завдяки якому отримав цю Рокфелерівську стипендію, а просто собі кайфує і пиячить. Це особливо видно в епізоді, де він читає стенограму суду над Іосіфом Бродским після того, як КГБ схопило його у 1963 році, звинувативши у шкідництві та дармоїдстві.

Можна сміливо казати, що ця історія про part-time письменника і full-time алкоголіка, але так само ― і про людину з книжкою оповідань Роберта Вальзера у валізі

Людину, яка завдяки втечі, пізнає різноманітні сторони життя. Втеча з маленької країни, «в якій ми всі, кажучи правду, обісралися» , спричиняє візит до країни, де « живуть багаті люди або всі мають стільки, скільки їм треба» , проте самі жителі Беладжо ніколи в житті не бували на пагорбі Трагедія. І втеча від інших учасників резиденції до випивки спричинила як куштування кількох десятків елітних напоїв, так і дружбу з офіціантами, знайомство з братами Авґусто й Луїджі, секс з фотографкою Брендою.

А втеча від власної мови спричинила прихильність до Алди, намагання порозумітися завдяки малюнкам, і, разом з тим, оволодіння англійською. Та втеча, рано чи пізно, призводить до неминучого повернення. Саме це повернення і є найбільш болісним, бо в рідній країні війна і атмосфера «постійних кошмарів, які люди організовують іншим людям» , бо знову доведеться писати, аби заробити копійку на квартиру в Белґраді, з дахом, що протікає у тазики. Тому, аби не перестати тужити, головний герой каже собі, що саме за пагорбом тужитиме найбільше.

« Я трохи ще постояв біля того дерева, це завжди важко, коли розхворієшся і залишаєшся сам. Треба б посадити ще одне дерево біля цього дерева, для товариства ». Герой сам схожий на цей хворобливий каштан: він самодостатній у своїй самотності, тому супутницею йому слугує пляшка з випивкою. « Тоді маленька синичка сіла на гілку, тепер я міг піти », ― той старий чоловік, пан Сомерман, добре зрозумів бажання головного героя бути осторонь шумної компанії, тому й подарував йому можливість не синиці в руках, але золотого орла в небі. Старий дідо Боб поділився з героєм своїм способом усамітнюватись і з того мав неабияку радість. А чоловікові сподобалось годити старому, що він потім робить і для веселої четвірки з Беладжо, і для офіціантів, спілкуючись з ними, як з Такими Самими. Бо його небажання спілкуватися з бовдурами типу Карла зовсім не впливає на його природні прояви доброти до інших, набагато цікавіших жителів вілли.

У романі насправді нічого особливого не трапляється, ми лиш спостерігаємо, як герой насолоджується, спить, їсть, спілкується і п’є. Так, п’є трохи більше, ніж інші. Бо усе тут зав’язане на випивці: і прощання з Батьківщиною, і полегшення перельоту, і дотримання власних звичок, і піклування про головного героя з боку інших гостей, адже він « мав цілу віллу з необмеженим асортиментом смачних і дорогих напоїв », а всі інші знали в цьому міру. Шукаючи випивку, герой потрапляє в чимало цікавих закладів, проте не дарма два найважливіших у цій оповіді мають назви Sport та Spiritual .

У першому з них герой перебуває у чоловічому середовищі Беладжо, у другому ― в оточенні жіночої частини селища. До братів у Sport він заходить, аби дізнатись новини футболу, який жодного разу не пропускав на віллі, навіть знайшов собі товаришку з цього приводу. А до Алди в Spiritual навідується, щоби просто насолодитися приємною жіночою компанією. Алда стала духовно близькою для нього, простіше кажучи, у її барі чоловік знайшов прихисток і спокій, і міг бути Самим Собою: « У мене є ритм, у мене є музика, у мене є дівчина, якій не треба більше нічого поза цим…». Перекладач Андрій Любка говорить про дві любовні лінії і двох жінок ― Алду і Бренду, та перемагає третя ― пляшка з алкоголем, бо найчастіше герой заходить до бару, аби просто випити.

Як триєдність є ознакою озера Комо, так і в романі постійно прослідковується робота цього числа: «Випив я й третю пляшку пива. І літак приземлився» , або ж три пристойних фрази англійською у розмові з африканцем із Ґани, чи три баби-леді. Не будемо шукати в цьому якоїсь таємниці, окрім того, що трійка ― довершене число. А, проте, коли чоловік утретє вийшов із вбиральні у літаку, то саме тоді найперше відчув свою Інакшість.

Можна говорити про цілковиту маскулінність цього тексту, адже фалос ми бачимо тут всюди: пляшки, з яких герой щодня випиває, прутик, яким гатить об землю, костур, з яким підіймається на гору. Але у стосунках із «доброю, дуже доброю гарненькою дівчиною» Алдою йому не вистачало саме чоловічої впевненості: «Мені не вистачало хіба палиці, щоб я влупив Алду і повів за собою на пагорб, на віллу. Я не мав палиці. І не зміг би її вдарити» .

Висновок щиро і тихо наприкінці книги робить офіціант Магатма: «Життя ― це не пагорб Трагедія, не ця вілла, йоб його» . Та водій таксі, усміхаючись, запевняє: «не зважаючи ні на що ― бережи себе» , і головний герой погоджується, адже він не може усе життя «боятися неминучого», й сідає в літак лише з однією… пляшкою.