Re: цензії

Коли у тексті майже з перших рядків згадується рушниця у заміському домі ― зрозуміло, до чого це йдеться. А коли ще й персонажі розпинаються про Чехова й те, що зброя без патронів ― геть зайве шукати інших знарядь убивства, окрім того, що вже тримають у руках. Так, автор оприлюднює читачу злочин, який ще не стався. Але тут зовсім не йдеться про «як?» ― радше про «хто?» і «яким чином?».

Без сумніву, цей дебютний роман британки Рут Веа неодмінно буде екранізовано, адже це звичний голлівудський сюжет старих добрих американських хорор-фільмів: головний герой/героїня отримують невідь-чому дивне запрошення; місце, куди треба дістатися, знаходиться у несусвітній дірі, де обов’язково не ловить зв’язок; локація — закинута будова, пустка, або темний дрімучий ліс; в одному приміщенні збирається кілька людей, які конфліктують; постійна тривога і відчуття, що не варто було приїжджати. А бо ще сліди на снігу, що ведуть до гаража… Типовий вам «Гостел» у двох частинах, «Пилка» чи, з найновіших, — «Хатина у лісі».

Темрява завжди таїть у собі небезпеку. Темний ліс людських почуттів. Головна героїня, як і сама авторка, пише детективні романи. Вона соціопатка, не любить привертати до себе увагу, але завжди опиняється в центрі подій, винною в яких, ще зі школи, часто є її подруга. Остання жахлива історія ― теж, напевне, не виняток…

Отож Нора (скорочено від Леонора, раніше знана як Лі) живе сама, п’є каву під BBC Radio 4, бігає вранці і пише книги. Її розмірене життя абсолютно прогнозоване і комфортне. Доти, поки їй не приходить дивний і-мейл від незнайомки Фло із запрошенням на дівич-вечір. Уточнення — на дівич-вечір її колишньої найкращої подруги Клер Кавендіш, із якою письменниця не спілкувалась от уже 10 років. За першим запрошенням приходить наступне, більш різке і нервове, адже Нора нічого ще не відповіла. З якої причини?

Невже вона не зможе виділити один вікенд, аби приїхати привітати свою кращу подругу з такою важливою подією, як заміжжя? Для Клер це дуже важливо! Хоча непевності додає ще й локація: дівич-вечір запланований в заміському будинку в якійсь лісовій глушині, куди важко дістатися і звідки не менше складно вибратися. Компанія очікується різношерста і нікого знайомого не передбачається, окрім старої подруги Ніни да Соуза і, звісно, Клер, яка й виходить заміж. А, до речі, за кого?

Читаючи епіграф до роману, згадується досить старий бородатий анекдот про Пєтьку і Чапаєва: «Стоїть чорний-чорний ліс. У чорному-чорному лісі — чорна-чорна галявина. На чорній-чорній галявині — чорний-чорний пеньок. На чорному-чорному пеньку сидить двоє чорних-чорних істот і одна говорить іншій: — Даремно ми, Василю Івановичу, з вами цю гуму палили…». Так і тут: даремно ми, Ніно, піддалися на авантюру і приїхали. Нора думає, що це вона не може відпустити минуле, а насправді — це воно не відпускає її.

Так, книжка повна кліше та стереотипів, бо геї люблять театр і нюхають кокаїн, релігійна дівчина в шлюбі стає з народженням дитини «квочкою», а в гарної подруги є для контрасту негарна і т.д. А втім, можна піти далі й побачити речі ще прикріші, адже в сюжеті є і амнезія головної героїні, й розмова, що не відбулась, але яка би могла запобігти рокам страждань (та без неї не було б історії), і sms, через яку головна героїня робить життєво важливе рішення і яка допомагає розібратись у тому, хто винен. І хоч історія по-справжньому може захопити лише десь після сторінки 150-ї, але чимало відгуків, на кшталт «не могла відірватись!», вона таки зібрала.

Тож Нора, її подруга Ніна, ще одні друзі Клер ― Том і Мелані, і сама Клер, ― усі з’їжджаються до будинку, який належить тітці Флор і стоїть на краю лісу в Нортумберлені, на північному сході Англії. Дім ― своєрідний скляний куб, у якому застрягають герої. Щоправда, це не вони мають нагоду помилуватися листопадовим лісом, а саме ліс дивиться на них, спостерігає за ними, а вони, наче ті перші домашні улюбленці Джеймса ― морські свинки у клітці.

Власне, ліс би мав відігравати тут набагато цікавішу роль: він-бо запрошує нас на обкладинці зайти у його темні хащі, де ховаються привиди й таємниці. Саме завдяки йому (як і дошці Уіджа) авторка нагнітає містики і таємничості ― згадаймо розмови про підпал старої ферми, заповідник і кладовище овець, біля яких був побудований дім. Але щось авторка недокрутила тут із ним, цим буцім-то моторошним лісом: локація точно виконала не всі сюжетно-саспенсні функції, які потенційно закладені в ній. А от вищезгаданий Джеймс, а саме Джеймс Купер, врешті виявляється чи не найголовнішим персонажем і яблуком розбрату для Нори та Клер.

Коли збирається багато людей в одному місці ― щось зазвичай трапляється. У нашому випадку ― це безглуздий постріл і неминуча смерть. Проте єдину можливу кандидатуру вбивці не можна вирахувати, бо ж головна героїня втратила пам’ять і стала підозрюваною, а винуватець добре ховає сліди. Норі залишається лежати самотньо в кімнаті й перебирати в голові можливі мотиви, шукаючи вбивцю серед своїх. Адже ― зрозуміло і нам, і героїні ― це явно не той, хто тримав рушницю і врешті вистрелив. Чому ж тоді лікарі кажуть про аварію? А, так, Клер везла простреленого Джеймса, а Нора знайшла щось у кишені її куртки і бігла за ними. А тоді був ліс, і вона біжить лісом, перечіплюється, кидається до машини.. А що ж далі? Що ж вона наробила?

Цього і не може пригадати Нора ― чи то внаслідок шоку, чи не бажаючи сприймати правду такою, як вона є. Словом, втрата Джеймса розкриває їй очі на Клер. Адже Джеймс приїхав на прохання буцімто Нори з sms-сок, не повідомивши навіть свою наречену. І Флор вистрелила, будучи дуже наляканою. І всі решта були п’яні й сторопілі, хоча й це не виправдання. Бо в усьому цьому гармидері, як і після нього, ніхто й не подумав, що серед них є майстерний маніпулятор, котрий згубить не одне, а одразу два життя.

Під тиском втрати пам’яті головна героїня намагається прискіпливо аналізувати дії всіх гостей на вечірці, доходячи висновку, що розслідувати справжні злочини і їхні мотиви геть не легко, хай її професією і є написання кримінальних історій. В романі вчувається трохи Хічкока і Агати Крісті, а це перемикання уваги читача від дії в будинку до подій у лікарні і навпаки тримає інтригу. Проте винного тягне на місце злочину ― як і того, хто хоче розібратися з усім, що сталося.

Як і сам скляний будинок серед лісу, роман Беа, мов «огорожа з тигром, і нікуди звідти не втечеш», бо небезпека чигає буквально за кожним деревом. Та не дивлячись на це, єдиним завданням читача впродовж чи не всієї книги є сидіння з головною героїнею на лікарняному ліжку і чекання на те, поки вона згадає, що ж там насправді сталося. Нора згадує ― і все, можна закривати книжку. Бо докази на поверхні, закінчення надто просте: поліція дуже швидко погоджується з головною героїнею і знімає обвинувачення. І просте воно саме тому, що в таких історіях, як правило, є щось вще. І це «щось» ― глибше, страшніше, аніж ми можемо собі уявити. Чи є воно в романі «У лісі-лісі темному»? Питання відкрите.