Re: цензії

Книжки Анни-Софі Брасм добре читати після романів сучасних французьких письменниць – Гавальде та Мартен-Люган. Легкі, попри усю свою внутрішню складність і проблемність, жіночі історії, які дають нам можливість задуматися над простими, але такими важливими речами: пошук і втрата любові, одержима і віддана дружба, врешті – смерть.

Успіх Брасм був раннім і швидким. Французькій письменниці виповнилося лише шістнадцять, коли її роман-сповідь «Дихай» став бестселером у Франції, а згодом і в інших європейських країнах. Як наслідок, книжка стала об’єктом боротьби кінокорпорацій за екранізацію роману.

Переклад цього французького роману в Україні виданий не вперше: ще у 2007 році переклад здійснило видавництво «Кальварія». Цьогоріч українці мають можливість прочитати новий переклад від Ірини Дух і «Видавництва Старого Лева». На цей раз під обкладинку книги потрапив не тільки один із найгучніших текстів письменниці, але й найсвіжіша її проза – роман «Наше попереднє життя».

Перше, що збиває з пантелику: два романи потрапляють під одну обкладинку з назвою першого. Складається враження, що перед нами історія з продовженням, але – ні. Тексти були написані у різні періоди і оповідають про різне, сюжетного перетину там нема. Вочевидь, це дозволяє читачу побачити, як автор дорослішає у своєму письмі.

Роман «Дихай» – це монолог, який не виходить за рамки внутрішнього світу головної героїні; роман-сповідь і роман-спогад. Ба навіть роман-оправдання. Здається, подібна історія могла бути озвучена лише у такому вигляді й тільки у цьому віці. Шістнадцятилітньою дівчиною.

Видається, сюжет роману від початку був задуманий як кінематографічна історія. Дівчина Шарлен, яка сидить у в’язниці і намагається пояснити собі все, що відбулося. Писання як спосіб виправдати себе перед собою ж. І Шарлен уже нічого не боїться втратити, окрім почуття власної гідності. «Та вглибині цієї камери, оповитої пітьмою, у холодній самотності раптом знову виринає минуле. Довге, важке – воно ніби сповідається».

Із пам’яті починають наполегливо виринати спогади, які нанизуються на внутрішній монолог. «Я дуже виразно пригадую собі цей вересневий ранок. Росяний аромат осені, безколірне небо, вологе повітря, сірість вулиць, шум бульварів, делікатна ранкова втома».

Так розпочинає Брасм цю розповідь – з опису цілком типового французького коледжу, підліткового класу і самотності головної героїні. «Я не розуміла інших; усе, що вони робили, чого домагалися, викликало в мене страх і дратувало. Мені ніколи по-справжньому не вдавалося влитися у цей клас. І нічого дивного, що врешті я опинилася в цілковитій самотині. Мені здається, що саме цього я прагнула від самого початку».

Спогади як кінематографічні сцени, які часом губляться серед потоку внутрішньої оповіді. Але той внутрішній голос головної героїні повністю не зникає ніколи – він присутній увесь час, у якийсь момент цілковито заповнюючи собою всю тюремну камеру.

Кінець роману є відповіддю на його початок: закільцювання тексту – прийом, який зазвичай інтригує. Саме тому після прочитання так хочеться повернутися до перших сторінок. Здавалося б, кінцева сцена відома ще на початку, але жага перечитати підкріплюється тут суто людською цікавістю: чому ж вона це зробила?

І попри те, що історія Брасм є монологом, та з часом він починає ставати «повнокровним», адже у ньому виринають-витворюються діалоги з іншими персонажами. Вони доповнюють роздуми героїні, допомагають читачу (спів-)прожити цю чесну оповідь й стати її частиною.

Відтак, монолог Шарлен знайомить нас із Сарою – найкращою подругою героїні, її підтримкою і опорою, але також – і найбільшою залежністю. Вже тут Брасм підіймає важливу для будь-якого віку проблему – одержимість людини людиною. Як це: залежати від чиєїсь думки? Окреслювати свій світогляд думками іншого? Усю себе вкладати в одну людину? І навіть не усвідомлювати, що може бути по-іншому.

Але у цій книжці присутня й любов. Намагаючись подолати бажання належати лише Сарі, Шарлен знайомиться із Максімом. Цей розділ Брасм називає «Любити і бути любою», таким чином розгортаючи одну із задумок роману, що кожен прагне любові, але не кожен вміє бути коханим. Максім навчається в класі Шарлен, він шістнадцятилітній підліток, з яким дівчина відвідує заняття з французької. «Певно, глибоко в душі я завжди знала, що він інакший, принаймні зріліший і стриманіший за типів, які з ним ходили».

Саме ця любов допомагає героїні прийняти себе, самоствердитися і не окреслювати власну сутність оцінками іншої людини. Але це триває недовго: Шарлен тікає від цієї любові, тікає через страх і власний егоїзм. Фінальна сцена роману підводить читача до думки: кожен із нас – буквально кожен – у тій чи іншій мірі є одержимий кимось. Аж до ненависті включно.

Важливо, що протягом розгортання сюжету роману нас постійно супроводжує емоційне наростання. І це, якщо подумати, нагадує один із прийомів французького мислителя Монтеня, письмо якого так часто демонструє ампліфікаційне нашаровування – тобто нагромадження подібних стилістичних фігур і елементів. Тільки от у Брасм це ампліфікаційне наростання без будь-якого права на паузу – письменниця просто не дає читачеві часу на перепочинок. Таким чином, через певну кількість сторінок ти вже захлинаєшся без можливості вдихнути – і назва роману набирає свого символічного значення.

Друге, що стає відчутним під час читання – це сенсибельність тексту: роман Брасм просто-таки просякнутий чуттєвістю. Авторка проживає і заповнює собою навіть найдрібнішу пережиту подію. «Кожне слово, що вона промовляла, кожна інтонація, кожна вібрація її голосу відлунювали у мене в грудях. Усе її єство проникало в мене. Я тремтіла. Моє горло стискалося, я задихалася. То був смак страждання. Бо я розчарувала Сару, бо вона сердилася на мене, зневажала мене, я вже не була гідна її. Мене було втрачено».

Відтак, ти віриш цій розповіді, а така чесність, своєю чергою, наштовхує на думку про відверто біографічний характер написаного: здається, француженка не соромиться показати нам свою душу. І це, певно, одна з переваг цієї історії – настільки високий градус щирості її оповіді. Між іншим, це значною мірою перегукується з позицією французької письменниці та літературознавця Жорж Басм, яка відстоювала природність почуттів творця і його право на їхнє безпосереднє втілення.

«Дихай» – це, по суті, підлітковий роман для дорослих. Його важливість полягає якраз у тому, що нам демонструють процес підліткового думання-рефлексування: проживання кожного дня, дрібні й цілком собі велетенські переживання, причини ізоляції від світу та передумови його (не)розуміння

Варто зазначити: ця книжка не є путівником по пубертатній психології, зовсім ні. Для цього їй, як мінімум, не вистачає теоретичного підходу. Вона повністю базується на власному досвіді, але саме існування – у вигляді книжки – одного з варіантів процесу підліткового світосприйняття є, без сумніву, украй цінним.

Другий роман Анн-Софі Брасм «Наше попереднє життя» набирає вже цілком іншої форми. Зрештою, будь-який письменник цікавий чи не в першу чергу саме тим, як він витворює і подає сюжет своєї книги. Тут перед читачем історія минулого, що перегукується з подіями нашого сьогодення.

Сюжет доволі простий: сорокарічна письменниця пише свою, як вона сама зізнається, «останню книгу», вкладаючи у неї історію про незабуті почуття, любовний трикутник (на якому і базується розповідь) та смерть. Смерть як одну із проблематик сюжету Брасм розгортає і в своїй ранній книзі, але саме у цій історії смерть як така ставить читача перед умовним знаком оклику, а от у «Дихай!» – перед знаком питання. Як це не дивно.

Авторка і тут зберігає впізнавану манеру оповіді: текст у француженки знову просякнутий переживаннями, чуттєвістю, чесністю. Зрештою, ці дві історії поєднує інтрига, яка певним чином і заграє з читачем, але й тримає його в напруженні буквально до останньої сторінки.

Кожна книжка Брасм – це сповідь, кожне її речення – зізнання. І якщо «Дихай!» – це роман-зізнання підлітка, який намагається здобути через таке зізнання дорослість, то «Наше попереднє життя» – вже історія зрілої жінки, яка у цьому признанні намагається відшукати давно забуті почуття. Невимушеність Брасм нікуди не зникає ні з одної, ні з другої історії. Саме тому ці два романи під однією обкладинкою – абсолютно легкі для прочитання, попри усю свою тематичну і проблемну складність. Врешті, тексти молодої француженки є доброю оповіддю, яка підштовхує замислитися над, здавалося б, простими і буденними речами.