У середині березня в книгарнях з´явився третій його роман "Сни неофіта". Після двох перших романів, які описують 1980-ті і 2000-ні, нова книга письменника повертає читача у непрості 1990-ті.

Що вас спонукало повернутися в 1990-ті саме зараз, коли не бракує нових гарячих подій в державі?

1990-ті для мене не є аж таким далеким минулим. А тим більше це не далеке минуле для прози. Проза не має реагувати на щось одномоментне. Вона маж осмислювати часові пласти відстанню у 10-20 років. На свіжі події швидше реагують поетичні спалахи, а не проза.

Я спочатку писав роман "Кляса" про кінець 1980-х, після нього був роман "Хрещатик-плаза" - це вже зовсім інша ситуація, інша країна, інший час, інший лад — 2000-ні. І зараз такий флеш-бек — повернення, яке втискується між 1980-ми і 2000-ми.

Чогось не доказали?

Не доказав. І плюс, мені здається, в українській літературі дуже мало творів, які пояснюють, описують і проживають сьогодення. У нас переважно історичні романи про холодний Яр, про Данила Галицького, або якесь там фентезі. Я не кажу, що це погано. Але мені от цікаво проживати сучасність: пояснювати, намагатися давати відповіді, збурювати суспільний інтерес і думку.

На які запитання вам захотілося дати відповіді в цьому романі?

Що це був за час і які тоді були люди. Що це за країна, який це період, і що з нього в якійсь перспективі, дальшій чи ближчій, виросте.

1990-ті — це абсолютна ломка, тектонічні зсуви. Це був час-чорновик. Вже тоді писалися чорновики нинішньої сучасності. Тоді закладалося те, що зараз буяє і цвіте пишним цвітом. Корені були в 1990-тих. Зараз олігархічний стан — доконана реальність, пунктири якої пробивалися ще тоді

1990-ті — це абсолютна ломка, тектонічні зсуви. Це був час-чорновик. Вже тоді писалися чорновики нинішньої сучасності. Тоді закладалося те, що зараз буяє і цвіте пишним цвітом. Корені були в 1990-тих. Зараз олігархічний стан — доконана реальність, пунктири якої пробивалися ще тоді.

Мені вже було зрозуміло й тоді, хоч і не так явно, як зараз, що українсько-російське питання все-одно виникне. Живучи в Запоріжжі, я це відчував з дитинства. Коли в книжковому магазині мені казали: "Поклади книжку, это ж по-украински", на мене це діяло. Я розумів, що вічно так тривати не може. З часом все більше було видно, наскільки ситуація загострюється і наскільки назріває проблема.

Зараз у державі багатотаких проблем, які родом з 1990-х. Роман названо більш-менш вдало — "Сни неофіта". Там усі неофіти. Не лише головний герой, який з учорашнього напівкриміналу і шпани стає поетом, літератором, журналістом. Його приятель Прошка з рецидивіта стає мільйонером.

Що хороше народилося з 1990-х?

Відчуття свободи і принаймні потенційних можливостей. Я застав певний невеличкий проміжок відносної стабільності за радянського часу. Але це була стабільність умовна, нудна і обмежена. В економічному вимірі це 220 карбованців і не більше. В естетичному плані — це хібаМихайло Стельмах і ще там хтось. Уже зовсім для естетів — Адамо, Тон Джонс, дозволений з журналу "Кругозор", гнучкі платівки.

У 1990-х відкрилися в прямому сенсі горизонти світові: ти можеш поїхати будь-куди, інша річ — ні за що їхати.

Чим далі, тим більше росте у нових людей якесь відчуття і відповідальності, що зміни мають відбутися насамперед в собі. Раніше такого не було.

Де і в чому ви найчастіше зустрічаєте 1990-ті зараз?

Мені здається, що ми і не вийшли з них. В принципі багато в чому. Це і напис над гастрономом ще старим шрифтом, в якому вчуваються 1970-ті роки, або якийсь там щербатий круглий столик в кав´ярні. І у свідомості людей, безумовно. Вона не дуже змінилась, особливо у старших. Парадоксальна свідомість: всі хочуть змін, але при цьому самі не міняються. Зміни мають буть десь, але вони не мають торкнуться безпосередньо мене. Але змін хочеться. Всі говорять про зміни. Це теж 1990-ті.

Парадоксальна свідомість: всі хочуть змін, але при цьому самі не міняються. Зміни мають буть десь, але вони не мають торкнуться безпосередньо мене. Але змін хочеться

Які висловлювання нагадують про 1990-ті?

Мої 1990-ті були у Запоріжжі. Запоріжжя — місто робітниче. Приятелі мої були із робітничого, кримінального навіть, середовища. Тому 1990-ті мені найбільше нагадують якісь сленгові вирази. Іду в 1990-ті по базару. Попереду мене хлопець характерної зовнішності - "чіста канкрєтний парєнь". За яткою стоїть гість із південних республік і курить. Цей йому каже: "Дай закурить!" - А я здесь при чем? - запротестував чоловік. - Хлопчина його зміряв і каже: "При деньгах". Це невеличкий шедевр.

Ці речі вас дратують?

Навпаки. Певна ностальгія є. Скажімо, в самісінькому центрі Львова є абсолютно радянського штибу кав´ярня, наливайка. Вона не змінилась ні в чому: ці круглі столики обгризені, якісь там стаканчики з томатним соком під горілочку дешеву. Мені там приємно час від часу.

Як у вас у робітничому середовищі Запоріжжя виникло бажання писати?

Я виріс у мікрорайоні на околиці міста. Космогонія не дуже вигадлива: братва, пролетаріат і якась там технічна інтелігенція. Окремо — мусора. Але це за територією батьківської хати. А в хаті завжди були книжки. Батько теж свого часу налаштовувався на письменницьку долю. У нього був явний талант і смак до слова. У мені пішла ця шестерня крутиться. У нас було дуже багато книг. Батькові брати з Києва привозити самвидав. Вірші Холодного я читав ще років у 10.

Уже тоді мене почали розривати протиріччя національні. З одного боку, у дворі розповідають анекдоти про дурного хохла. Воно запікалося пекучою, але й солодкою злістю.

На людях я говорив російською. Тільки вдома українською, і мислив нею. Викликали б швидку, якби почав раптом говорить українською на вулиці. Перейтшов різко — коли я пішов на телебачення, вирішив: все

Було складне життя. Після заводу ідеш у пивну, там чуєш, як когось пограбували вчора, а "Егор сейчас пойдет на ДД и возьмет два куба. Тебе брать или нет?" Я, слава Богу, не коловся.

Наступного дня уже скучно йти в пивбар, і ти цупиш із верхньої полиці поезію і читаєш Плужника. Якось воно уживалось. Я розумів, що це дивний коктейль. Але це й добре для письменника.

Будучи україномовним ви почувалися в значній меншості?

Абсолютно. На людях я говорив російською. Тільки вдома українською, і мислив нею. Викликали б швидку, якби почав раптом говорить українською на вулиці. Перейти вирішив різко — коли я пішов на телебачення вирішив: все.

Ваш батько був місцевим дисидентом?

Від його долі віє холодом нездійсненності. Він не здійснився. Явно мав письменницьке вухо. Але не вистачило, видно, сили волі. Писав протестні листи в КДБ проти русифікації. Його викликали туди. У шістдесятників є кодове слово "мене тягали". Так от, його тягали, вигнали з роботи. Тоді пішли хвороби, і так до пера він і не взявся.

Батько був страшенний ідеаліст. Служив на північному флоті. На кораблі, коли пливли по Баренцевому морю, із голови командира зірвало поривом вітру картуз. Тато мій здуру стрибає в Баренцуху, дістає того картуза. Коли Сталін помер, тато пустив сльозу, а згодом імені його вимовляти не хотів. Був ідейним. Під час конфлікту в Лівії чи Алжирі хотів їхать добровольцем там воювати.

Батько був типовим східняком і мені передав цю особливість. У 1970-ті по вулицях Запоріжжя не ходили люди з вусами і оселедцями. Всі були звичайні радянські люди. Але в нас були свої коди: Махно. Є в них широта, і це не широта п´яного розчулення. Широта у погляді на речі і сприйнятті. Жадан — людина зі Сходу, причому з таких шушерів, що здавалося б, що там українського? А він — українець.

Зараз людей роз´єднують гроші, соціальний статус. Але ми вже впритул підійшли до зміни олігархічного ладу. Це питання ще позавчорашнього дня.

Валерія Радзієвська