Кожен автор гаразд на власний стиль та манеру письма. Хтось веде реалістичну, розлогу, лінійну оповідь. Дехто пише швидко, керуючись натхненням. А декотрий дозволяє собі бешкет, ламаючи четверту стіну та відразу будуючи за нею ще одну. Додавати графічні елементи – без проблем. Сміятися з криваво-несмішного – нема питань. Поспішно вести розповідь, виклавши все й відразу, похапцем додавши кілька спойлерів – будь ласка. Мабуть, так роблять сміливці. Так робить Курт Воннеґут.

Хоч новий переклад «Ґалапаґосу» є не зовсім новим, але він точно є знаковим. Перша редакція була завершена перекладачем Вадимом Хазіним ще 1991 року й виходила в журналі «Всесвіт». Власне, за словами куратора «Вавилонської бібліотеки» Романа Малиновського, з бажання перевидати саме цей текст і почалась історія проекту. І хоч «Ґалапаґос» не так на слуху, як «Бойня номер п’ять» чи «Колиска для кішки», проте він не менш важливий.

Видання вирізняється оригінальним дизайном, яким відразу хочеться прикрасити свою сторінку в Instagram. Проте йому, як і іншим перекладам «Вавилонської бібліотеки», бракує хорошої редакторської прочуханки. Наприклад, у перекладі Джона Фаулз «Маг», який став жертвою медійного хайпу, було більше проблем не так із «бентегою», як і з повсякчасним повтором «вкінці кінців». Воннеґутів «Ґалапаґос» чистіший, проте й тут є  «як стоять справи на тому причалі», «являв собою» і «бирка з ціною».

Час дії роману – далеке й прекрасне майбутнє. Люди еволюціонували у пухнастих створінь із ластами замість рук, які розмножуються із шестирічного віку, та найголовніше – вони позбулися тиранії свого великого мозку. З цим новим дивним світом нас знайомить особистий Воннеґутів Вергілій – невидимий та усюдисущий привид, який спостерігав за розвитком людства і хоче розповісти, чому сталося саме так.

Отже, тисячу років тому оповідач загинув під час будівництва корабля «Баійя де Дервін», який вирушив у «Круїз віку до витоків природи». Через всесвітню економічну кризу кількість його пасажирів значно скорочується, проте згодом стає ще меншою:  «Ті двоє, перед чиїми іменами стоять зірочки, до вечора будуть мертві. Такої умовності – позначення зірочкою того чи іншого імені – я дотримуватимусь протягом усієї розповіді». 

Епідемія знищує всіх і вся, крім жменьки обранців, яким покладено вирішити долю людства.

Та не слід забувати, що дія розвивається у персональному воннеґутівському всесвіті, а це автоматично знижує градус патетики

Ба більше, тут ви її навіть не відчуєте. Дивіться самі: постапокаліптична відповідальність лягає на плечі найбільш несподіваних та кволих героїв, а не на молодих і дужих «білих» представників імперії.

Автор, немовби знущаючись з людської цивілізації, вкладає її майбутнє у лоно шістьох дівчат племені Канко-Боно та пухнастої доньки японського комп’ютерного генія. А роль великого запліднювача належить відразу двом особам – напівбожевільному капітану та безплідній вдові Мері Гепберн. І наостанок: носієм усіх інтелектуальних надбань стає комп’ютер «Мандракс», який влучно цитує класиків та діагностує хвороби. Проте у новому світі-утопії прийнято нищити світову пам’ять, і вже тут Воннеґут сперечатися з традицією не хоче.

Читайте також: Роман Малиновський: Ми перевидаємо мертві переклади

Після катастрофи останні люди на землі опиняються серед зруйнованого та очищеного світу. Цей образ вкотре змушує нас проектувати на текст біографію самого автора, який побачив постапокаліптичний Дрезден, – місто, якого не стало, і руїни, яких вже нема. За цією химерною життєвою аналогією письменник закидає своїх неоковирних героїв на Санта Розалію – вигаданий північний острів архіпелагу. Хоча вибір такої локації прикметний іще з декількох причин. По-перше, саме на Ґалапаґосі Чарльз Дарвін проводив дослідження, на основі яких пояснив теорію еволюції. Як наслідок — він дивиться на читача чи не з кожної сторінки, нагадуючи про природній відбір. По-друге, топос острова – один із найважливіших для історії світової літератури.

Згадайте «Утопію» Мора, «Робінзона Крузо» Дефо, «Мандрівку Гулівера» Свіфта або навіть «Одіссею» – всі ці твори поєднує острівний мотив або ж подорож до нього. А жанр утопії реалізує острів як середовище розвитку ідеального суспільства. Очевидно, що американець знав про це, і тому для нього важливо підкреслити відокремленість Санта Розалії від того світу, якого вже не існує.

Воннеґут не був би Воннеґутом, як би не звів до купи два конфлікти, а саме: дві діаметрально протилежні теорії походження людини. Еволюція еволюцією, але чому б не додати до неї дрібку ірраціонального? Почнімо з того, що оповідь веде привид. Спочатку він мало що про себе розповідає, крім окремих спогадів часів війни у В’єтнамі. Згодом він називає своє ім’я: Леон Траут, син Кілґора Траута. Останній – це альтер-еґо Воннеґута, що з’являвся в його попередніх романах.

У «Ґалапаґосі» вкотре відбувається ламання четвертої стіни в дивній авторській інтерпретації

Чому син? Мабуть, читачу натякають на окремішність автора та його творіння. Чому привид? Мабуть через те, що за Роланом Бартом автор помер.

Леон спостерігає за людиною, розвиток якої пішов у химерному напрямку. Фізіологічні метаморфози та зменшення мозку з точки зору позитивізму можна назвати радше деградацією, ніж еволюцією. Проте саме тут автор і закладає один із чільних меседжів роману: коли розум набуває гіпертрофованої величі – він витравлює зі світу гармонію і починає перетравлювати і нищити сам себе. І, вочевидь, на те була воля Божа, щоб людство очистилось і врятувалося за допомогою новочасного ковчега, а його новий відлік розпочався непорочним зачаттям шістьох Єв.

Про світи Воннеґута прийнято говорити в іронічному ключі, в контексті постмодерної гри і постапокаліптичної несерйозності. Але «Ґалапаґос» розкриває «реальний» світ у вихорі парадоксальної відносності. Про це говорить навіть і структура роману, який складається з двох розділів-книг: «Так було» і «Так сталося». З одного боку, це відсилка до архітектоніки Біблії, до пракниги, до Книги з великої літери. З боку іншого – Воннеґут оцим своїм «Так сталося» вкотре повертає нас із піднесених, велеречивих вершин пафосу до пост-вибухового, ненавмисного «Упс..!». «А раптом Всесвіт так і зародився?..», – знизуючи плечима і з винуватою посмішкою, промовляє автор до читача?

Читайте також: Малюнки у записниках Курта Воннеґута

Та якщо вже так сталося, і світ виник випадково – його жителям судилося плодитись і розмножуватися. Тому-то американцю так важить тема народження та переродження.  «Ми, Гепберни, приречені на вимирання, як дронти»,  – скаже Рой Гепберн своїй дружині Мері, яка невдовзі стане вдовою. І це стосуватиметься не так окремої родини, як старого світу в цілому. Бо ж правда: Мері не матиме прямих нащадків. Проте саме їй відведено чи не ключову роль у продовженні людства, і недаремно її ім’я відсилає до біблійної Марії, і невипадково оповідач назве її «Адамом номер два», а її дії не просто так будуть натякати на непорочне зачаття. Проте Воннеґут підважує й останнє, зображаючи неможливий секс, «зачаття навпаки», вкотре зводячи ерос із танатосом:  «Знов ракета спарувалася з радіолокаційною тарілкою».

Рефреном до цього новітнього сотворення світу звучить традиційна воннеґутівська чорнота:  «В руках я тримав, наче баскетбольний м’яч, свою відтяту голову».  Ось цей його спазмічний, надривний регіт – це маркер безвиході й глибокої гіркоти за історією, яку неможливо сприймати без химерного почуття гумору. Зі світом усе погано. І це вже не смішно. Але всі чомусь вдають, що якраз навпаки.