Про що цей роман? Про народження і смерть, любов і ненависть, воскресіння і переродження, які кожен має пережити сам.

 

Роман починається із мандрівки юного волинського поета до Петербурґа і на Далекий Схід, а відтак зовнішня мандрівка переходить у внутрішню — мандри душі, внутрішні тури, — пошуки архетипів, перехід героя від язичництва до християнства. 

 

Роман Ігоря Павлюка не для лінійного читання, сюжет для нього — дитинство літератури, він прагне докопатися до пракоренів і розуміння своєї душі, яка є для нього найбільшою загадкою.

 

У невеликій передмові автор наголошує: «Тут, стиснуте до метафор, природно, є все, що пульсувало у моїх зовніш­ньому та внутрішньому світах: і суспільно-політична аура, і міфологія, кохання і... любов... зрада і шляхетність, казка, і пісня... Якщо хтось запитає мене просто: навіщо я писав це? — то я відповім просто: шукав свою молитву — розмову з Універсумом... Рядки цього роману — шрами на хребті мого духу, який змінював напрямок дихання: з горизонтального — на вертикальний».

 

Ігор Павлюк — винятково талановитий поет і в цьому творі постав у всій красі та силі. Текст багатий на цікаві знахідки — лексеми, фрази, строфи; метафори та порівняння, як-от:

 

 

 

Я б навіть назвав Павлюка поетом порівнянь. Усе в його поезії закроєно саме на них, і не знаю іншого віршувальника, який би так часто і влучно порівнював різні предмети і явища між собою, так тонко знаходив подібності між ними, віддаленими у просторі та часі, й розсипав їх цілими пригорщами.

 

Це ознака таланту, особливість поглибленого зору, дар неба, коли хочете.

 

Поет тонко відчуває колір, запах, смак і акустику слова, тому охоче й артистично творить неологізми: «Зажабиста журба», «сльозокров», «пеклорай», «хмаробороді», «хрестокрилі», «базарніє», «зоренята», «струнно», «скольчужитися»...

 

Мова І.Павлюка напрочуд музикальна, органно озвучена, багата на алітерації і звукопис. Музика тут напливає як море — хвиля за хвилею.

 

Коли занурюєшся у цей текст, то вже ніби не бачиш мозаїки словосполучень і речень, а бачиш нотопис невимовного слова, що є носієм та виразником зовнішніх і внутрішніх, граалевих світів.

 

Текст-світ, підтекст-тайна і надтекст-позасвіття.

 

Прикметна особливість Павлюкового стилю — співзвучні пари слів: «Монети і моменти», «корінне і коронне», «біль і благодать», «мішені і ікони», «вакації і вакансії», «кості й камінь», «безвір’я і беззвір’я», «вуличне й величне», «секс і сенс», «фарби і фібри», «спаяні і споєні», «генсеки й гомосеки», «мед і міт», «колиски й колоски», «намулено й намолено».

 

А ще мова поета напрочуд афористична.

 

Як земна куля пронизана паралелями та меридіанами, так ця збірка — крилатими висловами: «Життя — то біль, а смерть — уже не біль», «Бо наймудріше ж — просто жить у світі і не вважати, що щасливість — гріх», «Співаєм в норах і страждаєм хором», «Народ все менш складається з людей», «Поет завжди на смертному одрі».

 

З таких ось вишуканих знахідок поет малює свій автопортрет — зовнішній і внутрішній.

 

Периметр першого окреслено максимою «А я любив любити все життя», другого — «Я б, може, був тринадцятий апостол».

 

А між тим і тим найцінніше — міг би сказати автор — три крапки. Бо недосказаність іноді більше значить, ніж перелік чи опис подій. Тож це письмо спонукує до роздумів. Зокрема, й екзотичних.

 

Наприклад, якого кольору автобіографія? Якого кольору пам’ять? Яка барва у ностальгії й суму?

 

І.Павлюк щоразу озирає пройдений шлях, шукає там знамень і містичних знаків. Головних опорних маркерів сюжету три: ставлення поета до Слави, Смерті і Любові. Це майже за Хвильовим: Я (смерть), Я (любов), Я (романтика).

 

І, звичайно ж, її величність любов владарює у кожному розділі-фрагменті-сеґменті поеми. Любов як доля, як прирокованість і невідворотність; «любов-жага до молодої бестії» та любов «свята і придумана».

 

І все це — лірика, епіка і драма — симфонізовано у медитативну розмову подорожнього з людьми, із самим собою, із Всевишнім.

 

* * *

 

Невдовзі роман у віршах «Паломник» виходить окремою книжкою у львівському видавництві «Апріорі».