Тоді можна буде зайнятися спогляданням, що його японці називають «ханабі»: як цвіт буяє, як пелюстки розносить вітер, як розсіюється світло крізь суцвіття. А хто надивиться й пізнає дзен, зможе за чарочкою саке почитати книжку на свіжому повітрі. І редакція bit.ua порадить вам, яку саме.

 

 

Виявляється, Іда Фінк (Ландау) народилася в Збаражі на Тернопільщині, перед війною мешкала у Львові та займалася по класу фортепіано у Вищому музичному інституті, а вже по війні виїхала з сім’єю до Ізраїлю. Щоб стати письменницею, Фінк знадобилося майже 60 років, бо перший її роман «Подорож» вийшов аж у 1990-му.

 

 

За плечима у неї чимало нагород, і одна з них — премія Пінхаса Сапіра (2007), якою нагороджують кращих ізраїльських письменників, що пишуть івритом. Та Фінк вручили її вперше саме як ізраїльському автору, який писав мовою діаспори, тобто польською. Це вперше українською видана одна з її історій про Голокост під час Другої світової, де герої книги — єврейська родина, що намагається вижити.

 

 

Книга сумна й оптимістична водночас, і автор — то наче режисер-мінімаліст, який у самих діалогах і коротких ремарках зумів розповісти, що стати щасливими ніколи не пізно. Навіть у 70 років, а саме таким є вік головних героїв історії — Едді Мур і Луї Вотерса. Вони тужать у великих порожніх будинках за своїми другими половинками, що давно померли, їхні діти роз’їхались, брак спілкування пригнічує. Але Едді приходить до Луї — і світло загорається у спальні на Сідар-стріт у місті Голт штату Колорадо. І щастя обережно та ніжно проникає в серця героїв. «Гаруф попереджає читачів, що майбутнє навряд чи буде простим і безтурботним, і нагадує: ніхто не мусить зустрічати його на самоті», — пише журнал esquire. І важко тут не погодитись.

 

 

Книга «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» вперше вийшла друком 1997-го і справила грандіозний ефект на українське літературознавство. Тому Оксана Забужко пропонує з відстані 20 років поглянути на цю роботу і контекст довкола, додаючи до перевидання добірку літературної критики та публіцистики: статті І. Дзюби, В. Скуратівського, В. Лісового, Є. Сверстюка, І. Шелеста, Д. Наливайка та інших. «Авторці дослідження, ― пише у передмові очільник Інституту книги Ростислав Семків, ― йшлося про переоцінку постаті Шевченка: фактично, «Шевченків міф…» стверджує, що геніальність поета глибша, ніж ми собі уявляємо, — це взагалі містична категорія, аналіз якої засобами формальної логіки вряд-чи можливий».

 

 

Чорна, Червоний, Біла та Синій… Друзі одцуралися головного героя через те, що ієрогліфи його імені та прізвища не мають жодної барви. Так думає собі молодий японець Цкуру Тадзакі, тому й відчуває гостру необхідність вчинити самогубство, бо геть не вирізняється з-поміж інших. Хоча ні, таки вирізняється — тим, що надзвичайно любить залізничні станції. Тож він переїжджає з Наґої до Токіо і починає проектувати вокзали.

 

Мотив дороги, бажання полишити відправну точку — все спонукає Цкуру до пошуків, до розгадки того, що ж насправді сталося 16 років тому. Бачимо дещо нетипового для Муракамі героя, який, щоправда, і далі продовжує безперервно рефлексувати глибоко всередині себе, але який уже може і пожартувати, і підтримати діалог.  Ця книга — наче роман про шлях до себе. Герої рухаються навпомацки, інтуїтивно, іноді не без чиєїсь допомоги. Але рухаються вперед.

 

 

У центрі кожної з шести новел Джонсона — зневірені чоловіки. Головний герой «Нірвани» створив собі своєрідну голограму вбитого Кеннеді з інтернет-роликів, яка ніби щось йому нашіптує. І це тоді, коли його паралізована дружина з синдромом Гієна-Барре на межі суїциду.

 

Інша історія викликає співчуття до чоловіка з трояндовим прізвиськом, який заопікувався двома дівчатками. І більшість буде списувати це радше на його педофілічні потяги, ніж на добру та чуйну натуру. А от в оповіданні «Темна Долина» є речення, що стосується солдата-сапера і водночас усієї книги: мовляв, ви можете знешкодити бомбу в реальному часі, але бомбу у вашій голові — ніколи. Точно так і з цими новелами, правда, вони більше схожі на вибухи, після яких контужений читач ще довго приходить до тями.

 

 

До книги увійшли промови та есеї першого президента Чеської Республіки, а заразом дисидента та політичного діяча. При чому перший, другий і четвертий тексти об’єднує спільна тема — боротьба за ідеали й цінності, якій і сьогодні не видно кінця. Серед перекладачів книги — посол України в Чехії Євген Перебийніс, а Мустафа Джемілєв у післямові ділиться власними спогадами про три зустрічі з Гавелом.

 

Згадувана вже Оксана Забужко вказує на цікавий термін, який використовує Гавел, — «солідарність уражених». Мова про людей, які пережили драматичні історичні події, що їх потрясли, і тепер вони вже не можуть жити не за правдою. Тому «приречені» шукати вихід і чесно дивитися в очі химерній і часто незбагненній Історії. Саме в таких людях Гавел і вбачає надію для Європи, адже тільки такі й зможуть знайти правильний шлях і сформувати новочасну європейську ідентичність. Зможуть гідно прийняти виклики часу, проклавши нові шляхи розвитку та розуміння.