Пробуджений Українською революцією, «золотогомінний» Київ справді розкривався тоді для «живого життя» в усіх своїх вимірах та іпостасях — і тому з такою спазматичною затятістю, яка межувала вже з відвертою параноєю, ненавиділи його більшовики.

 

Навіть столицю своєї УРСР перенесли вони на схід, поближче до кордону з Московщиною.

 

Усе було тут людям у чорних шкірянках чуже, вороже, непролетарське: і церкви та собори «Мазепинського бароко», і київські «неокласики», і київська ВУАН iз її завжди опозиційними вченими старої школи... 

 

З утвореною в Києві-таки УАПЦ у партії були особливі порахунки: навіть за «відлиги», коли, після формальної реабілітації, почали видаватися, хоча й дуже цензурованими, убієнні за «єжовщини» і Зеров, і Филипович, і Драй-Хмара, Василь Липківський, цей, за словами академіка Кримського, «апостол українського релігійно-національного відродження» продовжував лишатися тільки «націоналістом», тільки «самосвятом і розкольником».

 

Ним він був для ГПУ-НКВД, ним зостається і для нинішнього Московського патріархату.

 

Така парткомівська опінія — то відзнака особлива, вона править за безпомильне свідчення справжності людини, її задумів і справ...

 

Нова книга Арсена Зінченка «Життя і служіння митрополита Василя Липківського», яка цьогоріч побачила світ у київському видавництві «Дуліби», в аспекті жанровому має всі прикмети наукової біографії.

 

Однак Василь Липківський — не тільки обраний вільними голосами митрополит УАПЦ, а ще й релігійний проповідник, історик, письменник, педагог, культурник у якнайширшому розумінні — постать настільки масштабна, що саме звертання до неї неминуче актуалізує контекст цілої культурно-історичної епохи зі складним плетивом доль, розмислів, трагедій і надій.

 

У книзі Арсена Зінченка розгортаються два дискурси — оповідно-життєписний і культурологічний, бо з часу, коли Липківський твердо ступив на ниву церковного і громадського служіння, кожен його вчинок «проектувався» на обрій високого містицизму «Міста Премудрості Божої».

 

По суті, маємо історію нашої релігійності першої третини XX століття в оптиці конкретного життєвого досвіду, і «київська тема» тут постає не пасивним тлом, а живою субстанцією подій.

 

Бо й направду... Перша в українській церковній історії відправа з живою народною мовою, яку відправив Василь Липківський 22 травня 1919-го, — це збудований Мазепою Військовий Микільський собор на Печерську («На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко», — згадуватиме майбутній митрополит).

 

Перший від часів Гетьманщини непідлеглий Москві Собор 1921-го, який під проводом Липківського проголосив повну незалежність Української церкви, відбувався під склепінням собору Святої  Софії, собору Іларіона Київського та Петра Могили. 

 

А ще — люди цього міста, той вицвіт київської інтелігенції, який за покликом митрополита гуртувався довкола Церкви вільних людей, а не звичних для Московщини рабів «єпископського самовладдя»: Володимир Чехівський, Данило Щербаківський, Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Григорій Косинка.

 

Людмида Старицька-Черняхівська, Марія Заньковецька — шерег вільно продовжувати й продовжувати.

 

Вони теж — легенда, сакральність і харизматика Києва. 

 

І навіть далі, туди, у чорноту 30-х, коли Липківського спочатку було «звільнено від тягаря митрополичого служіння», а далі під чекістським наганами і цілу УАПЦ було «самоліквідовано», до самого арешту, розстрілу та упокоєння в невідомій могилі посеред Бикiвнянського лісу в 37-му Київ лишався його, Василя Липківського, містом.

 

Із ним він був зріднений, його слухав, iз ним розмовляв. 

 

Арсен Зінченко наводить характеристичний епізод, про який згадує у споминах Демид Бурко (учасник бою під Крутами, на еміграції — знаний історик УАПЦ).

 

Київ, червень 1933-го, страшний голодний мор, у газетах шаленіє чергова антирелігійна кампанія, і багато з колишніх священиків УАПЦ пише туди, що остаточно зрікається Бога, — так люди елементарно намагаються зберегти собі життя.

 

Бурко їде трамваєм iз Солом’янки до Печерської лаври. На зупинці перед вокзалом до трамваю заходить Василь Липківський — полишений усіма, забутий — більшість навіть не знала, чи живий він ще.

 

З вікна видно, як підбирають уздовж колії померлих від голоду. У вагоні — мертва тиша. Митрополт каже, що їде на Байкове, хоче там поговорити: коли живі від страху стали мертвими, варто пошукати співрозмовників на цвинтарі...

 

Звичайно, книга привертає увагу не тільки цим. Тут і цікавезні подробиці з побуту українського священства (про XІX століття ми в цьому аспекті знаємо немало — завдячувати тут слід нашому письменству, досить назвати «Люборацькі» Свидницького та «Старосвітські батюшки та матушки» Нечуя-Левицького, проте XX століття у масовій свідомості — суцільна біла пляма), і живий голос нашого селянства, яке, завдячуючи подвижництву Липківського, вперше побачило Церкву, в якій — вірять і розуміють, а не бояться і б’ють поклони. 

 

Проте один аспект постає особливо важливим: Арсен Зінченко, спираючись на відкриті тільки відносно недавно архіви «органів», на всі оті так довго потаємні «Еженедельные сводки Секретного отдела ГПУ УССР», показує саму «механіку» нищення режимом УАПЦ.

 

І діяли тут чекісти за допомогою не одних тільки судів та розстрілів: у їхніх гадючих ігрищах вони враховували психологію, інтереси, амбіції своїх «клієнтів». 

 

Змінювалася тактика, але незмінним лишався стратегічний напрям: провокуючи розколи і конфлікти, тримати незалежну від Москви Церкву у стані по­стійної внутрішньої війни, яка знесилить усіх її учасників.

 

За деякий час така Церква опиняється під повним контролем лояльних до Кремля людей, а далі — остаточно «самоліквідується».

 

Читаючи ці документи, складається враження що сучасне ФСБ і досі діє за чекістськими методичками 20-х...

 

Насамкінець — знову про місто, про ту Тичинівську «Києва далекого торжественість нагорну» (до речі, на початку 20-х Павло Тичина був близький до УАПЦ, його вірші клалися на музику священиком Кирилом Стеценком, а його брат Євген був делегатом Собору 1921-го й одним із найактивніших автокефалістів).

 

Вона світла й жива, ця нагорність, — і жива й світла в ній постать Василя Липківського. 

 

І книга про нього також світла — попри всі протоколи розстрільних «троєк». Бо ж «живе життя і силу ще таїть»...