Заледве Ніл Ґейман опублікував «Міфологію», як вона одразу з’явилась в українському перекладі. Та чи вчасно?

Щорічно штамповані Марвелом екшени тягнули, тягнуть і тягнути будуть народ до кінозалів: спочатку на класику коміксів, потім на нордичні теми, а далі вже на мікс кіногероїв усіх часів/народів/фентезі (і неважливо, що ще вигадають і на які кроки підуть, щоб здивувати капризного глядача). А що з першоджерелами? Ґейман не приховував факту, що його самого вразили історії про Тора, народженого Марвелом, та більшість своїх бестселерів було створено під впливом нордичних сказань і легенд. І ось врешті надихнулось, написалось та опублікувалось. Питання: навіщо? Вдалий маркетинговий хід під розпашілий інтерес до реанімованих фольклорних героїв?

Багато хто сходиться на думці, що саме так і було. Важко сказати, як можна переінакшити класику чи як саме написати її на новий лад, та однозначно доцільніше подивитись на усім відомі речі під новим кутом чи віднайти приховані змісти та нюанси першоджерела.

П’ятнадцять оповідань починаються із зародження життя та всесвіту зі світового дерева Іггдрасілля та закінчуються Рагнарьоком — кінцем старого світу богів та народженням нового світу людей.

Із плином сюжету читач дізнається про походження молота Тора та епопею його повернення від викрадачів-велетнів; про дітей Локі, що, навіть будучи темними іпостасями, знайшли своє місце та призначення у світі для збалансування добра і зла; про мед поетів та добровільну жертву бога мудрості заради втіхи пізнання богами і людьми та про ще багато суперечливих та пізнавальних історій дев’яти світів.

Не дивлячись на світове ім’я автора, гіркота від невиправданих очікувань наступає десь із середини книги, коли розумієш, що уся збірочка викладена в одному руслі та нічого інакшого чи нового не зустрінеш. Прихильники очікували своєрідного продовження «Американських богів», та вийшла звичайна адаптація шкільного тексту-переказу міфів Старшої та Молодшої Едди. Хоча автор і одухотворив персонажів так, що вони нагадують реальних людей з їх проблемами, зрадами та хитрощами, чогось кардинально незвичного у збірці нема: міфи як міфи, а розповідний стиль та легка манера викладу лише полегшують процес читання дітьми під час літніх канікул чи вечірню поїздку в метро після роботи.

Одним словом, усе зазначене у вступі до «Міфології» виконано («Сподіваюсь, я переказав ці історії правдиво, але водночас цікаво й вигадливо»), та не більше.

Прочитати книгу, бо під нею підписався відомий автор, — справа спокуслива, та буває й розчаровує. Для загального розвитку та з метою розмаїтити домашню бібліотеку історіями про Тора, Локі, Квасіра, Фрейю, змія Йормунганда, вовка Фенріра та інших північних персоналій — годиться. А в іншому — посередньо.

АНАСТАСІЯ НАРОЛЬСЬКА