Був для мене символом. Важливо було заявити свою позицію. Тоді з батьком мав непорозуміння через Бандеру. Зараз ми з цього сміємось. Як почалась війна, батьки сказали: "До нас прийшли москалі". У нас не було сімейного конфлікту, — розповідає письменник 42-річний Сергій Жадан.

18–19 серпня в місті Ізюм на Харківщині організував пісенно-літературний фестиваль "Дорога на Схід". Перед тим із харківським гуртом "Собаки в космосі" брав участь у фестивалі українського духу "Бандерштат" під Луцьком.

— Якщо сказати на Донбасі "Бандера", багато хто відреагує насторожено. Але є й ті, хто нормально це сприймає. Треба давати книги, показувати фільми, пояснювати, хто такий Бандера. Аби він не став жухалом, розмінною монетою в політиків.

Головна сцена фестивалю "Дорога на Схід" — на ­березі річки Сіверський Донець. Виступали "Тартак", "The Вйо", "Шана", "Жадан і собаки", молоді гурти з Донеччини й Луганщини. Свої твори читали письменники Любов Якимчук, ­Артем Полежака, Олексій Чупа та Дмитро Лазуткін.

Поет Юрій Андрухович влаштував виставу просто неба "Альберт, або Найвища форма ­страти".

— Зараз українцям дуже важливо відкривати для себе свою країну, — продовжує Жадан. — Багато хто вперто відкидає й не хоче сприймати Схід як частину України. Це не просто нерозумно — це шкідливо. Якщо керуватися стереотипами, звісно, можна уявляти тут лише українофобів.

Сепаратисти на наші концерти не ходять. Ми їм не цікаві, вони нам теж. Приходять люди, які мають відверто проукраїнський настрій, — і таких на Сході не бракує. Для них зміни настали з початком бойових дій. Узимку 2013 року вони почали виходити на майдани своїх містечок. Страшенно цікаво бачити, як змінюється сприйняття України, суспільства. Сприйняття своєї дотичності до цієї країни. Це те, що буде визначати майбутнє нашого Сходу й майбутнє держави.

Хотіли, по-перше, ­привезти в Ізюм митців, котрі вже відбулися, зібрати їх із різних регіонів. По-друге, знайти та показати Харківщині, Ізюмщині, які цікаві музиканти, артисти є в ­їхніх власних куточках.

Які сторінки історії роз´єднують українців?

— Історію треба знати, а не боятися її. Навіть якщо в чомусь вона не симпатична. Це дає можливість врахувати помилки з минулого. У багатьох нема бажання більше дізнатися про Бандеру. Зручно приймати таким, як його показує російське телебачення. Але чимало змінилося з війною на Донбасі. Наші військові, не тільки націоналісти, часто використовують червоно-чорні прапори. Такі стяги для них є символом опору та боротьби за ­незалежність. Таке важко було уявити до 2014 року.

Яка ситуація в Харкові?

— Місто розвивається, як і вся Україна. З´являються цікаві ініціативи — культурні, соціальні, політичні. Це — українське місто, де багато ­патріотів. Вони показали свій вибір 2014-го, коли не підтримали "російську весну". Не треба Харків і Схід демонізувати. Лишається безліч стереотипів з боку східняків і західняків. Нас роз´єднує ідеологія. Але мене приємно дивують мої спів­вітчизники. Стільки людей включилися в боротьбу, допомагають військовим, біженцям, намагаються тиснути на владу. За кілька років це буде інша країна. Сподіваюсь, більш вільна, відповідальніша. Незалежність буде не лише на папері, а Україна стане захищеною.

Чи сприяють розвитку української музики введені мовні квоти?

— У перспективі це дасть результат. Треба розвивати свій музичний ринок, захищати інформаційний простір. Останні кілька років з´явилося достатньо цікавих колективів. Це нова хвиля української рок і поп-музики. Часто їздимо країною, спілкуємось із колегами. Україна переживає дуже складний час, і це відбивається на свідомості всіх. Суспільні потрясіння впливають на культуру. Коли ведемо війну з Росією, підтримувати продукцію окупанта — щонайменше не етично. Хоча є й певна інертність у суспільстві. Українці намагаються відмежуватися від проблем: "Це не моя війна, нас політики посварили, тому далі буду слухати Міхаіла Круга".

Як проходять зйомки фільму за вашим романом "Ворошиловград"?

— Я ще не був у Старобільську (місто на ­Луганщині, батьківщина Сергія Жадана. — ГПУ). Готуємо там концерт до Дня міста і Дня Незалежності. У фільмі зніматимусь у кількох епізодах у ролі фермера. Наталія Ворожбит написала сценарій, а я працював над діалогами. Не втручався в бачення картинки режисером Ярославом Лодигіним. Але давав настанови щодо мови. Північна Луганщина — прикордонний регіон, де чимало людей говорять суржиком. Дуже важливо, аби мова у стрічці звучала переконливо.

Про зйомки оголосили кілька років тому, але розпочали їх тільки нещодавно.

— Вирішили робити фільм ще п´ять років тому. Однак тоді не було остаточного ­бачення. Добре, що не зняли. Нинішній варіант сценарію і знімальна команда — найкращі. Стрічка дуже відрізнятиметься від роману. Це буде самостійний твір. Була ідея продовжити сюжет до 2014-го. Хотіли показати, що могло б статися з героями в умовах українсько-російської війни. Та зрозуміли, що це може виглядати кон´юнктурно. Тому від задуму відмовилися.

Як у Старобільську ставляться до зйомок?

— Для міста це — подія. Мені як людині, яка там виросла, приємно, що на нього звернули увагу, про це пишуть. 2014-го Старобільськ об´єднався. Був першим форпостом опору окупантам, далі — лише лінія фронту. Першою точкою, куди звозили поранених українських бійців, полонених сепаратистів. Багато місцевих пішли воювати чи волонтерити. З Луганська туди переїхали деякі інституції, університет, обласна бібліотека. Населення підтримало українських військових, там стояв батальйон "Айдар". Одна з локацій зйомок буде якраз там, де він базувався. Деякі місцеві мешканці знімуться в стрічці.

Якби я в дитинстві потрапив у масовку якогось фільму, це була б фантастична подія. Уже дорослим брав участь у кількох зйомках, зокрема в "Поводирі" Олеся Саніна. Але працювати актором не маю бажання. Кожною справою треба займатися професійно.