Про цю книжку нарешті широко заговорили після того, як Оксана Забужко в рамках авторської програми «Розкажи мені про мене» на Книжковому Арсеналі-2017 представила її автора. Мова про «Дорогу на Асмару» Сергія Сингаївського. Твір зрілий, щільний, багато в чому новаторський для нашої літератури. Побудований на особисто пережитому під час масового голоду й міжнародної боротьби з ним у Ефіопії 1984 — 1986 років, де автор перебував як військовий перекладач. «Дорога на Асмару» — роман політичний, філософський, і про кохання, стилістично довершений. До речі, «День» чи не найпершим відгукнувся про нього (див. матеріал «Чужого горя не буває» в № 91-92 від 27-28 травня 2016 року).

«МІЙ ГЕРОЙ КРАЩИЙ ЗА МЕНЕ»

— Те, що побачив і пережив ваш герой у Ефіопії, зокрема страшні картини цілком радянського «рецепта» штучного  голодомору, справді було осмислено вами ще під час перебування в цій країні? 

— В ефіопській культурі є поняття «віск і золото» — щось на кшталт кокні, коли будь-яке висловлювання має подвійний смисл. Спрощено — це на чорне казати біле, але так, щоб тебе не впіймали на брехні. Саме так було з голодом у Ефіопії. Можна бачити й не розуміти. На піку міжнародної допомоги там працювало більш ніж сто НУО, але «чорний Сталін» — Менґісту Хайле Маріам — майстерно маскував свої дії й наміри. А ще в кожному з нас сидів внутрішній цензор. Нам, офіцерам радянських загонів допомоги, він казав просто: «На біса воно тобі?». Західним волонтерам нагадував, що вони не зможуть рятувати людей, якщо оприлюднять свої сумніви. «Лікарі без кордонів» не злякалися, звинуватили режим у використанні голоду й допомоги в політичних цілях — і були вислані з країни. Більш-менш очевидним було те, що, вивозячи постраждалих від голоду селян на південь для «їхнього ж порятунку», уряд позбавляє еритрейських повстанців підтримки населення, без якої будь-який партизанський рух приречений. Це — єдине, чого я дійшов там самотужки. Уся схема в цілому була набагато складнішою. Ми бачили жорсткий контроль на дорогах, жорстоке покарання за продаж свого ж зерна, заманювання харчами до збірних пунктів для подальшого переселення, але скласти цей пазл докупи не могли й не хотіли. Навіть ті, хто, як я, знав дещо з правди про голодомор. Тому мій герой кращий за мене. Меткіший, чесніший, сміливіший. Він встиг скласти той пазл іще там. Власне, історичні події й екзотичні декорації слугують тлом для оповіді про дорослішання ще зовсім молодого хлопця та його відчайдушну гру з чортом. Чим вона завершується — перемогою чи поразкою — судити читачеві.

«ЦЕНТРАЛЬНА ТЕМА — ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

— У рецензії на «ЛітАкценті» письменник Антон Санченко узагальнює:  роман «Дорога на Асмару» — «осмислення свого гіркого досвіду колоніального солдата зниклої імперії». Скільки ще не виписаних подібних «досвідів», де українці — й жертви, й учасники злочинів, породжених імперією, яка називалася СССР?

— Тим цікавішою, з людського й драматургічного погляду, є усвідомлення своєї участі в злочині людиною, яка виконує начебто гуманну місію. Тема особистої відповідальності є в романі центральною. Імперія СССР проіснувала кілька поколінь і стільки скоїла злочинів, а за скільки відповіла? Може, за Афганістан? Анітрохи. А людина живе раз, і ось вона пройшла той Афган, живе в Боярці. Що вона згадує? Загиблих товаришів, а ще? Добре, коли розуміє, що була знаряддям кремлівських старців, проте найчастіше їй хочеться думати, що гідно воювала, має нагороди... І її можна зрозуміти. А щодо українця-жертви й учасника... «9-та рота» вийшла на екрани 2005-го. Українець у ній нікчема, мало не зрадник. Були українські твори на цю тему? 

— Недавно ви брали участь у Міжнародному симпозіумі «Імперії, колонії і голод». Там прозвучало запитання: чи можемо вживати слово «голодомор» у множині?

— Я виступив там як свідок і учасник подій, а не історик. Ефіопський голодомор унікальний тим, що його подавали як боротьбу з голодом. Голодомор в Україні теж мав властиві тільки йому риси — гадаю, насамперед те, що його національна складова була для Сталіна важливіша за класову. Мав їх і Ашаршилик у Казахстані, де приблизно в той самий спосіб вигубили половину народу. Але спільного — автор, мотиви, виконавці — принаймні у цих двох трагедій достатньо. Наше моторошне «голодомор», з малої літери, є настільки містким, що аж проситься стати родовим поняттям (ідеться, звісно, про українське). Коли ж із великої — так, це вже суто про нас. Як кобзарі й Кобзар. Але це думка філолога. В істориків свої міркування. Так само, як є правда юридична і правда художня. Наприклад, один із наших військових льотчиків-радників вихвалявся, що скидав на партизанські печери в горах заборонені вакуумні бомби. Я чув ці слова від третьої особи й тому ніколи не зміг би потвердити їх у суді, але знаю, що це правда. Так ми з пані Оксаною під час бесіди вийшли на визначення: «Художня правда — це та, яку ти не обов’язково зміг би підтвердити в суді, але від того вона не перестає бути правдою».    

— Один із головних героїв, Андрій, — ваш ровесник. Скільки вигадки і скільки автобіографізму в його образі?

— Андрій настільки я, наскільки мадам Боварі — це Флобер. Ні, звичайно, трохи більше. (Сміється.) Герой може розпочати свій шлях майже як автор, та згодом починає жити своїм життям і здатен не раз здивувати свого творця. Так сталось і з моїм Андрієм.

«МИКИТИНІ ПОШУКИ БАТЬКА — ЦЕ НАШІ ПОШУКИ СВОЄЇ ІДЕНТИЧНОСТІ»

— Розплутування Микитою, другим головним героєм, таємниці свого народження — вдячний і водночас невдячний літературний прийом. Ви блискуче скористалися ним. Сюди ж уплітається мотив родинної пам’яті, спадкоємності. Кілька слів про вплив батька-письменника.

— Цей «сімейний» план книжки слугує ще одній меті. Завжди можна порівняти стосунки народів і в родині. Причому я не робив цього навмисно: так вийшло за логікою сюжету. Читач зрозуміє, хто стоїть за Нефьодовим, Іриною і двома героями — «старим» і «молодим». Микитині пошуки свого справжнього батька — це наші пошуки своєї ідентичності. Ким буде цей молодий киянин? На початку враження невтішні: так собі, іще один мажор чи пофігіст. Що його змінює? Єдине, що здатне на це: любов. Кохання по-людському, «уривки з романтичної ілюзії, з життя недеґенератів», як писав Агатангел Кримський. Мій батько — поет Петро Сингаївський — учив мене розрізняти літературу і халтуру, добро і зло. В Ефіопії я згадував його рядки: «Може й добре слово / довести до згуби», бо возив хліб, який, рятуючи людей, водночас подовжував життя кривавому режимові. І це завжди дилема:  як допомогти людям і не допомогти диктаторові? Хіба не стоїть вона перед нами сьогодні, під час нашої війни?

— Як автор, котрий знає ціну написаному, чи переймалися, що роман майже не дістав розголосу, хоча з’явився рік тому?

— Як казав Марк Блок: «Тексти, навіть найясніші й найпіддатливіші, промовляють лиш тоді, коли вмієш їх спитати». За 25 років «укрсучліт» — потворне слівце, таке ж меншовартісне, як ставлення багатьох українців до себе, — не спромігся заговорити про тих самих «афганців», копнути витоки тваринного радянського расизму, зокрема до власних «тубільців», порушити ще масу болісних і актуальних для нас питань. Вважаю, що українська література дуже багато завинила своєму читачеві. Можливо, ситуація почала виправлятися. Таке моє враження після цьогорічного Арсеналу — не тільки через мою книжку.    +

— Про що буде ваша наступна книжка?

—  Це буде роман про український поетичний авангард 1920-х, але під незвичним кутом.

Людмила ТАРАН