На жаль, «Життя після життя» — ще не перекладений українською скарб для книжкових лав, та це ніяк не позначилося на «Руїнах»: продовження є повноцінним життєвим романом, хоч і не таким містичним, як перша частина, де головна героїня та сестра Тедді Тода Урсула переживає своє життя одне за одним, аби правильно його прожити та виправити у потрібних місцях. «Руїни бога» є романом, що зображає життя у невагомому символі жайворонку, який головний герой Тедді проносить у своєму серці крізь роки як фатальний праобраз з дитинства, а війну — як засіб руйнації країн, міст, доль та людини зсередини, перетворюючи її на ходячу руїну духа та подекуди цінностей.

«Людина — це руїни бога. Коли людство стане невинним, життя триватиме довше й перетікатиме у безсмертя так плавно, як ми прокидаємося від сну».

Ральф Волдо Емерсон «Природа»

Такими рядками відкривається книжка тривалістю від Першої світової до 2012 року — столітня, династійна, всеохопна.

Роман «Руїни бога» ніби полотно, зіткане з клаптиків людських історій; історій людей одного сімейного кола, що борсаються у власних руїнах, кожен на своєму клаптику, і руїни у всіх свої. Тедді — зразковий пілот бомбардувальника, що в часи Другої світової проявив себе як відданий патріот та солдат своєї країни, а, повернувшись, виявляє себе як невтішний горе-батько, та згодом люблячий дідусь, що до кінця життя гнався за примарним образом та залишками себе в якості поета-орнітолога. Ненсі — його кохана дружина та подруга дитинства, математичний геній, долучилася до секретної служби під час війни, так і не маючи нагоди розповісти родині про свої досягнення та призначення, страждає від хвороби, передаючи тягар важкого вибору совісті чи мученицької смерті чоловікові. Віола — їхня донька — розбещена, нетямуща та відсторонена особа, що прагнула вигідного становища для себе й так і залишилась недалекоглядною дорослою дитиною в очах оточення та власних дітей. Сильвія — мати Тедді, сильна й вольова жінка, що владно привчала дітей до мистецтва, себто Мистецтва, та поклоніння йому в будь-яких проявах та за першої-ліпшої нагоди шукає розради в обіймах іншого, поперемінно борючись із сумлінням та порядністю.

Персоналій багато, адже всіх і не втиснеш у насичене подіями ХХ-те століття, усі розкриваються на сторінках у діалогах, ситуаціях та на фоні — розкриваються гостро й швидко через слово, кинуту фразу чи речення.

І на цьому слід зупинитись, говорячи про Кейт Аткінсон. Її стиль письма — це виклик. Двобій з увагою й логікою читача та звичністю й буденністю усіх інших написаних романів. Нелінійний виклад матеріалу одразу збиває з пантелику та не дає випустити жодної дрібниці: тут Тедді маленький хлопчик, що проймається поезією та пташками, а в наступному реченні він вже сивий дід, що забув про ці символи свого дитячого щастя й зараз налагоджує зв’язки зі своїми онуками чи дочкою.

Сам текст — це та ж руїна, що її читач глава за главою має сам скласти докупи, збагнути та осягнути. Наша пам’ять і влаштована таким чином, що ми згадуємо події нелінійно, ми пов’язуємо їх з нашими емоціями, людьми та нашаровуємо їх асоціаціями та образами.

І можливо книжку доведеться перечитати знову, і можливо ви це зробите одразу, щоб не забути деталі та тонкощі. Та ви візьмете її до рук так чи інакше. Бо такі автори та книжки непересічні. Вони унікальні. Як і життя. Як кожна родина. А щоб зрозуміти власні руїни, треба подивитися на них зі сторони, мов у дзеркало, — як інші живуть із ними — герої «Руїн бога».

АНАСТАСІЯ НАРОЛЬСЬКА