
Re: цензії
- 03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро«Був на рідній землі…»
- 02.09.2025|Віктор ВербичКнига долі Федора Литвинюка: ціна вибору
- 01.09.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиОдухотворений мегавулкан мезозойської ери
- 25.08.2025|Ярослав ПоліщукШалений вертеп
- 25.08.2025|Ігор ЗіньчукПравди мало не буває
- 18.08.2025|Володимир Гладишев«НЕМОВ СТОЛІТЬ НЕБАЧЕНИХ ВЕСНА – ПЕРЕД ОЧИМА СХОДИТЬ УКРАЇНА»
- 12.08.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПолтавська хоку-центричність
- 07.08.2025|Ігор ЧорнийРоки минають за роками…
- 06.08.2025|Ярослав ПоліщукСнити про щастя
- 06.08.2025|Валентина Семеняк, письменницяЧас читати Ганзенка
Видавничі новинки
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
- Мар’яна Копачинська. «Княгиня Пітьми»Книги | Буквоїд
- "Моя погана дівчинка - це моя частина"Книги | Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Аталанта"Проза | Буквоїд
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Володимир Рафєєнко: Красиве та корисне
"Чому ти не поїхав до Москви, коли все це почалося, запрошували ж, нє?" - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.
Для всього, здається, є свої причини. Врешті-решт вони є навіть для жовтня і листопада. Щось відбувається там поза зоною того простору, котрий можна назвати моїм, реальним. У світобудові, про яку я нічого певного знати не можу, останні місяці стається щось таке, що змушує сонячні промені достигати "Вілли Сова", де я наразі мешкаю, під таким кутом, що полуниця не визріває. Вона чесно намагається, але вже не може. Сонце не здатне підніматися так високо, щоб зігрівати цей великий і смішний дім, довколишній ліс, сосни, берези, а ще сірого і великого, як молодий кабанчик, зайця, котрий полює за мною, коли я йду збирати гриби чи просто блукаю лісом.
Він уважно слідкує за мною, стежить, роздумує. Заєць - антрополог. Як справжній природодослідник він чесно намагається зрозуміти мої мотиви, дістатися до самої суті моїх вчинків. Іноді робить вигляд, що я його перелякав, і тоді демонструє недолугий галоп. Недолугий і недовгий. Він біжить, бо він заєць, а недовго, бо знає, що я людина. Метрів за двадцять від мене він знову присідає у чагарнику і вдивляється в моє життя. Йому конче треба зрозуміти, хто я такий і навіщо роблю те, що роблю.
Мені і самому це цікаво. Особливо, як начитаюся Facebook чи порозмовляю з кимось, наприклад, зі своїм старовинним знайомим з Донецька, що вже котрий рік поспіль мешкає у Львові. Сидимо, значить, якось у кав´ярні, а він мені і каже:
- От єдине, чого я не розумію, - звідкіля в тебе українськість?
- Ти про що? - підіймаю брови так, що вони потихеньку відділяються від обличчя і зависають десь на рівні жовтогарячої жирандолі над нашими головами.
- Ну, от ти ж був відомим російськомовним письменником, в Москві публікувався і все таке інше. Як так вийшло, що ми зараз з тобою сидимо у Львові і пиємо, пиємо, братчику, по два, а то, буває, і по три дні? Навіщо воно тобі все це? Чому ти не поїхав до Москви, коли все це почалося, запрошували ж, нє?
Знаєте, що. Я, м´яко кажучи, образився. Не дуже так, бо є люди, на котрих ти не можеш ображатися в повну силу, бо вони для тебе вже й не друзі, а чисто символ. На кшталт символу віри, тільки менш тверезі. І, звичайно, я не виказав своєї образи. Але стало, розумієте, мені боляче, стало тоскно.
Дощ за вікнами кав´ярні пішов сильніше, спрага перетворилася на смуток, і він потік з мого мозку вверх синіми і чорними лініями аж до самих львівських хмар і змішався з ними. Вечір зробився темним і порожнім. Добре, що він таки закінчився цей дощ, і той Львів - прекрасне місто, що й казати. Повернувся я на благословенну Київщину, де мій заєць хоча й стежить за мною уважно, та не ображає. Не запитує, якою мовою сняться мені мої сновидіння та звідки в мене взялася та совість, бо це ж диво дивне - у російськомовного хлопа і раптом ще й совість. Нонсенс їй бо.
Я до того все веду, що врешті-решт для всього є причини, а от для совісті причин немає. Як, власне, і для існування такого феномена, як "Я". Саме тому жоден суто особистий вчинок не можна вкласти в мережу причин і наслідків. Який вчинок можна назвати особистим? Та мабуть саме такий, котрий не зводиться до емпірики життя, не випливає з неї та нею не виправдовується. Він перебільшує цю емпірику, як душа перебільшує тіло. Ти добрий, бо вже добрий. Ти чесний, бо чесний. Які причини бути добрим чи чесним? Жодних. Хіба потрібні якісь причини, щоб робити щось по совісті? Совість сама собі причина, щоб робити по совісті. От згадайте. Коли робиться щось зле, не щиросердне, хтось збрехав чи вчинив щось боягузливо, для цього завжди знаходяться переконливі як соціологічні, так і психологічні причини. Він образив, тому що те і те. Він вкрав чи вбив саме тому, що такі і такі були причини.
А от коли людина робить добро, то вона робить його по доброті. Ми не те, що не можемо знайти причини, ми навіть їх не шукаємо в цих випадках. У нас такої думки не виникає, бо немає потреби, бо ясність добра вічна і безумовна. І в цьому з темряви на світ виступає інтуїтивне знання про сутність такого феномена, як людина. Людина та її Космос. Бо тільки та певна кількість людей, котра здатна кожної миті існування суспільства робити щось, що не витікає з національних, гендерних, класових та будь-яких інших причин, мотивів, підтримує такими своїми вчинками ті всі суто людські суспільні установи, як, скажімо, юридичне чи моральне право. Прекрасна і невід´ємна онтологічна-смертна потреба виповнюватися в якості людини, вчиняти, як людина, шукаючи причини та основу для власних вчинків тільки у факті існування власного "Я", підтримує над цією країною небо і впорядковує Космос на рівні зрозумілих простих речей.
Дощить, холодає. Виноград на тину біля альтанки певно так і залишиться зеленим. Кілька грон, може, десять, може, п´ятнадцять стануть більш-менш придатні для вживання, а весь інший так і залишиться прекрасно зеленим, мов намальованим. Красиве назавжди залишиться красивим, а корисне ми з зайцем з´їмо. Осінь завжди приходить вчасно, і в цьому є свій сенс. Він полягає у тому, що життя, як писав Марсель Пруст, це зусилля у часі. Зусилля свободи всупереч несвободі причин.
Коментарі
Останні події
- 03.09.2025|11:59Український ПЕН оголошує конкурс на здобуття Премії Шевельова за 2025 р
- 03.09.2025|11:53У Луцьку — прем’єра вистави «Хованка» за п’єсою іспанського драматурга
- 03.09.2025|11:49Літагенція OVO офіційно представлятиме Україну на Світовому чемпіонаті з поетичного слему
- 02.09.2025|19:05«Пам’ять дисгармонійна» у «Приватній колекції»
- 27.08.2025|18:44Оголошено ім’я лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка-2025
- 25.08.2025|17:49У Чернівцях відбудуться XVІ Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz
- 25.08.2025|17:39Єдиний з України: підручник з хімії потрапив до фіналу європейської премії BELMA 2025
- 23.08.2025|18:25В Закарпатті нагородили переможців VIІ Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 20.08.2025|19:33«А-ба-ба-га-ла-ма-га» видало нову книжку про закарпатського розбійника Пинтю
- 19.08.2025|13:29Нонфікшн «Жінки Свободи»: героїні визвольного руху України XX століття крізь погляд сучасної військової та історикині