Біда не в тому, що половина народу не читає книжок. Хоч як сумно — так є у світі. Там, де читачів більше, вони живуть краще. І навпаки.

 

 

До всього, «історичний матеріалізм» свідчить: нечитаюча публіка — мобілізаційний резерв авторитарних соцекспериментів на кшталт фашизму, комунізму чи «руського міру».

 

І ще одна цікава закономірність: коли державні провідники не просто читають, а й прилюдно висловлюють свої книжкові враження — спонтанно виникає модний тренд.

 

Авжеж, знатися на речах, що ними оперують ВІПи, — престижно. Через це також меншає відсоток телевізорозалежної вати.

 

Українська біда — у небажанні провідників вчитися. Книжка «Світова гібридна війна...» якраз є доказом у цій справі, бо у нормальних владних локаціях аж гуділо би по її виході — принаймні, від полум’яних «за» і гнівних «проти».

 

Може, дійшло би й до висування з цієї різниці потенціалів корисного політичного знання.

 

Але ні — видання у продажу вже дев’ять місяців, а ніхто з політістеблішменту ніяк не зреагував бодай та такі тези: «Перемоги не буде» або «шансів на те, що ліберальна модель ближчим часом пошириться на схід і південь від кордонів Європейського Союзу, практично не залишилося».

 

Звичайно, насамперед хотілося б почути думку Президента стосовно аналітичних висновків, що доводять хибність його курсу: «Формат Мінських перемовин був створений на основі розуміння природи цього конфлікту як внутрішньоукраїнського, що постійно обмежує ефективність наших дипломатичних зусиль. Невизнання за РФ ролі агресора принципово викривлює зміст подій, що відбуваються в Україні... Внаслідок ухвалення змін до Конституції в існуючій редакції Україна ризикує залишитися наодинці з новими вогнищами сепаратизму, сплеском активності ультрарадикальних рухів та Росією, готовою знову вдатися до збройної агресії — вже під приводом «захисту» прав «окремих регіонів»... Досягти перемоги у гібридній війні можна лише невиконанням набору політичних вимог агресора».

 

Теоретично все вірно: Заходу — аби заспокоїти небезпечну російську тварюку в межах її лігва. Нехай і коштом віддання України під її «інтереси»: «Миру прагнуть досягти шляхом фактичної капітуляції або за рахунок значних поступок з боку жертв агресії».

 

Тож, аналітики Інституту стратегічних досліджень прогнозують: «Навряд чи можна очікувати жорсткішої позиції ЄС щодо РФ, якщо остання вдасться до розгортання більш масштабних воєнних дій в Україні... Тому Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає, а міжнародний контекст складається не на нашу користь».

 

І далі ремарка: «Нашому керівництву доводиться дотримуватися тих самих міркувань, якими керується Захід, бо інакше виникає небезпека залишитися наодинці з агресором».

 

Після цього думаєш: а якої президентської реакції очікувати? Його публічне маніпулювання «Мінськом» — це той самий танок «між краплинками».

 

Він — реально на фронті, на дипломатичному. А «війна — це мистецтво брехні», як сформулював іще давньокитайський стратег Сунь-Дзи (Мистецтво війни.— Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

 

Може, й добре, що головний дієвець не говорить зайвого — тільки йолоп розкриватиме свої карти перед ворогами та союзниками-супротивниками.

 

Але ж мусили б активно ганяти пробні шари його фракційці? Та — не чути. Або ж не читали «Світову гібридну війну...» (бо коли ця книжка потрапляє до рук, від коментарів не втриматися).

 

Або ще гірше — не здатні її вчитати, бо вона оперує не телевізійним набором запитань «що, де, коли?», а інтелектуальною проблематикою, розрахованою на рівень IQ, вищий за середній по парламенту.

 

«Україна молода» вже аналізувала «Світову гібридну війну...» у номері від 1 серпня. Та коли автори (науковий редактор і упорядник Володимир Горбулін) ставлять питання «Чи здатні ми на масштабну соціально-адміністративну підготовку до існування в рамках гібридного світу?» — одненькою рефлексією не відбудешся.

 

Ось, до прикладу, вибрана навмання проблема завтрашнього дня: як бути з місцевою донбаською молоддю по звільненні краю?

 

Адже школярі на окупованих територіях уже три роки навчаються ненависті до всього українського — і то не лише за партами, а й поза уроків, в «Юнармії» (аналог сумнозвісного «Гітлерюгенда») під егідою міністерства оборони РФ... у «військово-патріотичних» таборах російських терористів, які діють за перевіреними методиками радянських спецслужб та ісламських фундаменталістів... Їм нав’язують антиєвропейські, антидемократичні, людиноненависницькі переконання, зрештою, їх вчать убивати».

 

Експертний прогноз, м’яко кажучи, невтішний: «Здійснити у майбутньому реабілітацію, соціальну адаптацію, інклюзію цих підлітків до мирного суспільства буде вкрай проблематичним».

 

Найпростіша реакція на такі виклики — страусяча. Часом агресивно-страусяча: мовляв, публічне обговорення подібних перспектив — «розхитування ситуації».

 

Та здебільшого реакція правлячого класу дебільна у прямому смислі: топ-чиновникам просто бракує клепки, що реагує на відтерміновані загрози.

 

Укладена В. Горбуліним книжка має статус наукового видання. Тож, її авдиторія — принаймні, формально, — депутатсько-міністерський корпус.

 

Утім програма-мінімум народного обранця — заочне набуття кандидатського чи й докторського ступеня — на жаль, не забезпечує автоматичного налаштування високопосадових мізків на аналітичне сприйняття світу.

 

Тому існує інший спосіб їх активізувати: прилюдно ставити запитання, на котрі ВІП-чиновники мусять відповідати (розуміють ті запитання чи ні) згідно посадових обов’язків.

 

Цей спосіб подолання експертного відторгнення полягає у написанні книжок для широкого освіченого читача.

 

Як-от зробив політолог Євген Магда книжкою«Гібридна агресія Росії: уроки для Європи»(К.: Каламар, 2017), що з’явилася практично водночас — з різницею в місяць — з попередньо оглянутою.

 

Частина її заголовку формулює фокус-авдиторію, а далі у тексті знаходимо обґрунтування екстраваґантної пропозиції: «Західним політикам, представникам медіа та й звичайним громадянам... необхідний вступний курс «Гібридність для чайників». 

 

Якщо реципієнтам зі справді демократичного, з традицією медіаграмотності, суспільства потрібні такі посібники «для чайників», то українському читачеві — і поготів.

 

Втілення цілком відповідає намірові: починаючи від «по-комп’ютерному» структурованого дизайну — і до посилання на цитовані джерела, переважно інтернетного походження.

 

Мова викладу різнобарвна, на відміну від суворої графіки «Світової гібридної війни...», і рясніє влучними метафорами, екзотичними для академічних текстів («Київська Русь — як «справжня європейська Русь» на противагу більш пізній азіатській франшизі»;«декілька років дистанційного керування Україною з Кремля за допомогою Віктора Януковича»; «гібридна агресія — трансформер»;«туристич­ні формування»; «килимове бом­бардування дезінформа­цією»; «війна емоцій»).

 

Історичний екскурс до першопроявів гібридної війни ­широко-сміливий: «Першим... випадком застосування нестандартних військових дій була Троянська війна... Військові хитрощі Одіссея можуть послужити майже енциклопедією ідей для тих, хто задумав починати гібридні дії».

 

Ця главка вельми ефектна, але поживніша — наступна, де подано ретроспективу радянських практик. Й водночас ця частина тексту неабияк контраверсійна.

 

Автор пише: «Росія відпрацьовувала перші практики «гібридної війни» в 20–30-ті роки проти сусідніх держав — Польщі, Китаю, а також країн Центральної Азії».

 

Це так, але ж уже 1917-го «сусідньою державою» була й Україна, і те, що виробляли тут росіяни до 1921-го, — цілком відповідає сьогоднішнім уявленням про гібридну агресію.

 

Та й пізніші, часів Другої світової, радянські партизани — не просто терористи, як вважає Є.Магда, а терористи кінчені, бо їхня «діяльність» також ідентифікується з нинішніми визначеннями масового терору.

 

У книжці Євгена Магди знаходимо й низку інших тез, що викликають принаймні здивування.

 

Ось він попереджає свого гіпотетичного європейського читача, ловлячи Кремль на маніпуляціях із «братньою» термінологією: «Якщо Росія ТАК діє проти «братів», то що її стримає від агресивних проявів на адресу інших країн?».

 

Здається, це не спростування, а ствердження; російська погроза полягає у демонстрації — саме так захищатимемо «братів» від «хунти», що продалася Заходові.

 

Або, приміром, автор дивується з донбаського «референдуму»: «На їх вибір не вплинув навіть той факт, що в період з 2010 по 2013 роки тези «Донбас годує Україну», «Україна пропаде без Донбасу» становили основу державної інформаційної політики».

 

По-перше, саме через те навіювання і голосували за відокремлення. А по-друге — його результати були настільки сфальшовані, що взагалі не піддаються мотиваційному аналізові.

 

Важко погодитися з тим, що інформаційна трансляція на окуповані території мусить мати пріоритетом «використання доброзичливої манери».

 

Там треба говорити не про терапію, а про хірургію. А скальпель та політкоректність — речі мало сумісні. І вже геть незрозуміла пересторога стосовно «формування думки, що зараз для української еліти вибори в парламент важливіші, ніж події на сході України».

 

А хто так безглуздо ставить питання? Ідеться радше про те, що оновлений законодавчий орган, можливо, стане ефективнішим у боротьбі з лихом.

 

Парадоксально, але подібні моменти виявляють не так слабкість, як силу книжки: вона не стільки напомповує читача політзнанням («найдієвіший захід — медіаграмотність»), скільки дискутує з ним. В тому числі — й несподіваними формулюваннями.

 

Ось, до прикладу, як автор говорить про вищий гібридний пілотаж: «Не стільки знищення противника, скільки його деморалізація та позбавлення здатності до опору... Довести до ситуації, коли застосування військової сили стане просто зайвим, як це було в Криму».

 

Щодо Криму, то це, схоже, адекватніше пояснення, аніж в академічному виданні В.Горбуліна, де читаємо: «Успішність російської гібридної тактики у Криму зумовлена... небажанням су­противника чинити опір».

 

Оте «небажання» — наслідок майстерної ворожої операції. Цікаво порівняти й оцінку ідеї Мінського процесу в обох рецензованих виданнях; Є.Магда пояснює так: «Крах проекту «Новоросія» змусив Кремль спробувати повернути Донбас під юрисдикцію Києва, звичайно ж, на своїх умовах».

 

Деякі спостережливі зауваження автора заслуговують на ретельний сценарний опис, наприклад, «перетворення біженців на засіб акцентованого впливу на суспільні настрої, що виглядає російським ноу-хау».

 

Часом він залучає соціопсихологічний інструментарій, мало коли напряму використовуваний у політаналітиці — там, де йдеться про «механізм масового отримання індульгенції мільйонами росіян».

 

Інколи епізоди його книжки ви­глядають як пропозиція дисертаційного дослідження для молодих науковців, скажімо, про «використання інформації, культури і грошей як зброї».

 

Справді, серйозного дослідження українофобської прози (не лише росій­ської — згадаймо бодай одесита Л.Вершинина чи донеччанина Ф.Березіна) досі немає.

 

Пан Магда справедливо зазначає, що «словесні конструкції переселилися зі сторінок книг у повідомлення російських інформаційних агентств».

 

Але небезпечнішим є їхнє «переселення» у свідомість української «п’ятої колони».

 

Серед основних важелів тиску РФ на Україну наш автор називає «проблему російськомовного населення».

 

Проблему, котра відверто ігнорується вітчизняними керівниками під облудним камуфляжем політкоректності. Кілька років тому колишня дружина російського президента Людмила Путіна на всеросійській мовній конференції заявила: «Межі російської мови — це межі Росії».

 

Український політклас сором’язливо удає глухого. Натомість книжка «Світова гібридна війна...» фіксує подальшу «русифікацію мовно-етнічного простору України, що є досить вагомою етнополітичною загрозою... Тісний зв’язок... із вразливістю до російської пропаганди». Та про це слід міркувати окремо.